Запечена правда: як одна тріска перевернула сім’ю
Тарас повернувся додому з роботи втомлений, але задоволений. З кухні доносився приємний аромат. Він зазирнув туди, потер руки:
— Ммм, як смакітно пахне! Що готуєш, Оленко?
— Вирішила запекти рибу, — спокійно відповіла дружина.
Але перш ніж він встиг завдати питання про приправи, з глибини квартири почулися дивні звуки. Тарас насторожено підвів голову:
— Це знову сусіди галасять?
— Ні, не сусіди. У дальній кімнаті на тебе чекає сюрприз, — з загадковою посмішкою промовила Оля.
— Який ще сюрприз? — здивувався він.
— Піди, подивись сам.
Тарас повільно пройшов коридором, обережно відчинив двері — і завмер. У кріслі, ніби так і треба, сиділа його мати — Наталя Степанівна.
Раніше вона з’явилася біля дверей без попередження. Оля, думаючи, що це доставка, одразу відчинила.
— Наталю Степанівно, вітаю. Чому не попередили? Раптом нас би не було вдома…
— Тарас працює, а ти вдома. Я сама доберуся, не інвалідка ще. Де моя кімната?
— Проходи поки сюди, потім вирішимо.
— У вас три кімнати, а ти не можеш відразу визначити? І як це він не знав?
— Він сам не знав. Ви йому не казали?
— А навіщо? Я не в гості. Я тепер у вас поживу.
Оля стрималася, хоча й відчувала, як усе всередині стискається. Їй треба було закінчити роботу, і вона попросила свекруху трохи підождати. Та з єхидством оглянулася, кинувши напослідок:
— У холодильнику пусто…
— Зараз привезуть доставку.
Коли кур’єр приніс пакети, Оля швидко зібрала простий обід: нарізала сир, ковбасу, хліб, заварила чай.
— Може, хочете каші, сирники?
— Не турбуйся. Якщо що, сама приготую.
Оля кивнула і пішла. За півгодини, коли роботу було здано, вона повернулася на кухню і почула, що свекруха «оприходувала» кімнату біля ванної — ту саму, де Тарас ночами сидів за комп’ютером. Вона встигнула вже заявити:
— Безлад, брудну посуду вмити. Він хоч сам прибирає?
— Він працює, тут відпочиває.
— Працює? Іграшки у нього тут. Ти вдома сидиш, продукти по інтернету замовляєш. А він, бідолаха, і вдень, і вночі мусить працювати.
Оля мовчки стримувалася. Занадто багато гіркоти накопичилося, але зараз був не час. Вона згадала недавню розмову з матір’ю, коли скаржилася на чоловіка та його захоплення:
— Ну хоч не гуляє. Грає тихо. – заспокоювала мама.
— А коли діти будуть?
— Не награвся в дитинстві…
І справді. Усі гроші, які мати дала на квартиру, Тарас витратив на дорогу електроніку. Дитяча мрія, сказав він тоді. І все ж квартира виявилася записана на Олю, завдяки внеску її батьків.
Після обіду Наталя Степанівна заснула у своїй «новій» кімнаті. Тарас встиг повернутися з роботи, почув храпіння і здивувався:
— Це що, сусіди?
— Ні, твоя мама. Заходь, поговори.
Мати прокинулася якраз вчасно. Без вітань, відразу:
— Я тепер на пенсії. Планую подорожувати, а між поїздками жити у вас. Квартиру збираюся продати, гроші ж тобі віддала. Значить, у мене тут теж є метри.
— Мам, ти серйозно? Ми цю кімнату хотіли дитячу зробити. Оля буде проти.
— Тоді повертай мені гроші. Усе по справедливості.
— Я й так щомісяця тобі переказую. У нас сім’я.
— Сім’я? Оля вдома сидить. Ти працюєш один. Носіть документи. Сподіваюся, все оформлено, як треба?
Оля мовчки пішла, повернулася з папкою.
— Ось документи. Квартира записана на мене. Гроші вклали мої батьки.
— А мої?
— Витрачені. На твоєму улюбленому синові. На його «дитинство».
Тарас встав, провинувато подивився:
— Пробач, мам. Але я тоді так мріяв про це. А тепер — награвся. Більше не хочу.
— Ага! — спалахнула Оля. — А якщо не припиниш — я подам на розлучення. І поїдеш до мами, до своїх іграшок.
— Олю, не треба! Я все продам. Обіцяю. Ходімо вечеряти. Сьогодні — без комп’ютера.
За вечерею свекруха мовчала, насупившись.
— Я, значить, тут ніхто? А розраховувала жити як господиня.
— Ви — мати мого чоловіка. Але у нас — своя сім’я. І я не збираюся все робити за вашим наказом.
— Тарасе, ти під каблуком!
— Краще під каблуком коханої дружини, ніж під маминим контролем. Ти все життя вирішувала за мене. А тепер годі. Я виріс.
Наталя мовчки встала, взяла сумку:
— Виклич мені таксі. Я поїду. А ти ще згадаєш про мене…
Тарас мовчки провів матВін глибоко зітхнув, закрив двері і, повернувшись до кухні, сказав: “Знаєш, Олю, сьогодні я зрозумів, що справжня родина — це коли ми разом, а не коли хтось за нас вирішує, як жити.”
