**Дім для Наді**
Олег завжди пишався старшим братом і змалку наслідував його. За столом їв те саме, що й Андрій, навіть якщо це йому не подобалось. Якщо брат вибігав на вулицю без шапки, Олег теж скидав свою. Мама змушувала старшого сина одразу одягати шапку, щоб молодший не застудився.
Різниця у шість років здавалась Олегу цілим життям. Чому б йому не народитися хоча б на пару років раніше? Андрій гуляв з друзями, а молодшого брата не брав.
— Я тобі не нянька. Мене з тобою пацани засміють, — зверхньо говорив він.
Олег починав ревіти.
— Годі! А то більше не буду малювати з тобою.
І Олег миттємо замовкав, ніби його вимкнули.
Андрій малював чудово. Олег із захопленням спостерігав, як його олівець швидко бігає по паперу, намагався повторити, але виходили тільки каракулі. Тоді Андрій сідав поруч і терпляче пояснював, як тримати олівець, з якою силою тиснути. Вони сиділи разом, і для Олега це були найщасливіші хвилини, які він цінував.
Звісно, брати сварились і навіть бились. Олегу діставалось від старшого, і тоді він мстив: ховав олівці, малював вуса на портретах у блокноті. Андрій давав йому ляпаса і дражнив коротунчиком, що Олега люто бісило.
Одного разу Андрій узяв Олега з собою в парк, де тусувались хлопці з сусідніх дворів. Вони ховались за кущами і курили.
— Батькам скажеш — ноги відірву, — погрожував Андрій, плюючи крізь зуби.
Олег не сумнівався, що брат виконає обіцянку. Навіть коли Андрій бив його, він не скаржився.
У школі знали, що Олег — брат Андрія, і не чіпали його. Андрій не був хуліганом, але його поважали. Він займався боротьбою і бився до крові. З ним мало хто міг змагатись.
Олег умовив маму віддати його в ту ж секцію, але, як і з малюванням, нічого не виходило. Він не любив битись. Незабаром він кинув тренування, змирившись з перевагою брата. Перестав намагатись бути схожим на нього і пішов у навчання. І тут він виявився на голову вище.
Андрій добре махав кулаками, але вчився посередньо. Після школи вступив до політехнічного інституту на будівельний. У його малюнках все частіше з’являвся один і той самий жіночий образ. Нічого особливого, як вважав Олег.
Тепер у Андрія було своє студентське життя, де не було місця школяреві Олегу. Додому він приходив пізно, замислений і мовчазний.
Одного разу Олег знайшов у зошиті брата аркуш із віршем. Відразу зрозумів, кому той присвятив свій «шедевр» — дівчині з малюнків.
Якось у розмові він обмовився, що братові варто б знайти красуню, як Оля Шевченко.
— Малювати треба таких, як вона. Вона найгарніша у класі. Та хіба тільки в класі — у всій школі! Ось кому варто присвячувати вірші, — і процитував рядок із твору брата.
Олег навіть не зрозумів, що сталося. Очутився на підлозі, а щоку пекло, ніби до неї доторкнулись розпеченою залізною прутиною.
— Що з тобою? Знову бився? — за вечерею мама пильно подивилась на молодшого сина.
Андрій зверхньо хмикнув і, ніби нічого не сталося, продовжив їсти вареники.
— Підсковзнувся, впав, щокою впав на камінь, — пробурчав Олег. Говорити було боляче.
Мама суворо глянула на старшого. Той лише знизав плечима. Вона дістала з морозилки шматок м’яса, обернула в рушник і піднесла Олегу.
— Тримай до щоки.
На п’ятому курсі Андрій оголосив, що одружується і в вихідні приведе наречену додому.
— Ха, жених! — хмикнув Олег.
— А тобі щось не подобається? — голос Андрія став небезпечним.
Олег зрозумів, що варто стриматися — може знову отримати по пиці.
— Та ні, я просто радий. Ви ж не з нами житимете? Значить, кімната цілком моя. Круто! Нарешті не чутиму твій хропік. Сподіваюсь, не передумаєш.
Андрій розсміявся, похлопав брата по плечу.
— Не передумаю. Пощастило тобі, братику.
Надя виявилась милою й гарненькою дівчиною з ясними брунатними очима, кулькатим носиком і темно-русявим волоссям. Від неї віяло свіжістю.
Вона міцно тримала Андрія за руку і сміливо відповідала на запитання батьків. Було видно, що вона закохана по вуха. Олегу це не подобалось. Адже для нього Андрій був найкращим братом. А ця Надя…
За столом Олег украйцем розглядав її. І чим більше дивився, тим більше вона йому подобалось.
— Не треба так витріщатись на дівчину брата, — сказала мама, коли Андрій пішов проводити Надю.
— Та кому вона потрібна! Знайду собі краще.
Після весілля Андрій переїхав до Наді та її мами. Додому завідував рідко. Він якось одразу став дорослішим. Після інституту влаштувався у найбільшу будівельну компанію міста. Через рік у них народився син. У маленькій квартирі стало тісно, і Андрій почав будувати дім. СамІ коли одного дня вони всі разом сиділи на веранді нового дому, а маленька донька Олега та Наді сміялась на руках у дідуся, здавалося, що саме так і має бути.
