“Годі вже капризувати, я голодний! Невже другий день застуди — це підстава валятись?”
Нерозуміння чоловіком найпростіших речей стало тією межею, після якої моя подруга вже не змогла повернутись. Ми дружимо з Соломією ще зі школи. Завжди вважала її сильною жінкою, але те, що вона терпіла цей шлюб три роки, досі мене вражає.
Її чоловік, Богдан, був із тих, хто вважав, що світ крутиться навколо нього. Голова болить чи температура під сорок? Неважливо, головне — щоб вечеря була вчасно. Для Богдана статус дружини включав у себе функції кухарки, прибиральниці, медсестри та психологині, але сам він до цих ролей ставився відсторонено і навіть співчуття від нього чекати не варто було.
Навіть коли Соломія лежала в лікарні з ускладненнями після грипу, він навіть не відвідав її. А після виписки одразу заверевів: “А хто вечерю готуватиме?”. Коли Соломія сказала, що не спала всю ніч, він сердито відрубав: “Оце трагедія! Стомилась… Тоді не ледачи, а рухайся, їсти хочеться!”
Соломія встала, але не до магазину, а до загсу. Потім зібрала речі та поїхала до батьків. Мовчки, без слів і скандалів. Просто пішла.
І це було правильно. Коли кохання переростає в презирство, лишатися поряд — це себе знищувати. Тепер Соломія знову себе знайшла, у її голосі я чую силу. І вірю, що попереду в неї все буде добре.
