Такси шурхало шинами по мокрій осінній дорозі. Літній водій неспішно вев авто знайомими вуличками міста, час від часу поглядаючи у дзеркало на пасажирів.
Молода жінка тримала на руках немовля, може, півроку від народження. Його трохи здивував адрес, який назвали клієнти – дитячий будинок у Чернівцях.
Батьки виглядали щасливою парою: він – високий, статний військовий у формі старшого лейтенанта Повітряних Сил, вона… Просто красива молода жінка з великими блакитними очима та світлим волоссям, що розсипалося по плечах.
— Олежу, квіти! — нагадала вона, звертаючись до військового.
— Пам’ятаю, Марічко, пам’ятаю, — відповів він і попросив водія: — Дядечку, зупиніться біля квіткового кіоску.
Військовий вийшов, не звертаючи уваги на вітер, і пішов до магазину. Водій провів його поглядом і запитав:
— Чоловік?
— Чоловік, — щасливо посміхнулася вона, поправляючи шапочку на дитині..
— Дитя у вас гарне, й ви самі виглядаєте добре… Чого ж до дитбудинку? — з легким докором у голосі спитав він.
Молода мати спочатку не зрозуміла, а коли до неї дійшов прихований зміст, очі її розкрилися від жаху, і вона ледве прошепотіла:
— Боже… Що ви подумали?..
— Та я так… У наш час буває всяке… — водій пом’якшів і знову спитав уже добріше: — То чого ж до дитбудинку?
— Я там виросла. Сім років, потім мене удочерили. А мій чоловік – Олег, чотири роки виховувався там само.
— У Оксани Михайлівни? — водій широко посміхнувся. — Ото справ— То ж воно як! — водій радісно схопився за кермо.





