Ось адаптована істория в українському культурному контексті:
— Ганюсю, привіт. Що робиш? — пролунав у трубці голос подруги.
— Тільки прийшла з роботи. У тебе щось термінове? Вибач, дуже втомилась, день божевільний був, — відповіла Ганя.
— Дзвоню нагадати, що завтра в мене день народження. Чекаю на тебе о сьомій у ресторані «Хрещатик». Відмову не приймаю. До зустрічі. — Іринка, як завжди, відключилася, перш ніж Ганя встигла вимовити слово.
— Хто дзвонив? — Мати вже давно стояла у дверях кімнати і слухала.
— Ти ж усе чула, — сказала Ганя. Мама образилася. — Іринка на день народження запросила, — пом’якшила тон Ганя.
— Даремно ти не купила те блакитне плаття, зараз би знадобилось, — у голосі матері був докір.
— Мамо, я й зовсім забула, навіть подарунок не придбала. І взагалі не хочу нікуди йти. Поздоровлю якось потім.
— Якось? Іринка твоя єдина подруга, а ти хочеш її образити. Так зовсім сама залишишся. Я завтра куплю подарунок, не хвилюйся. Сходи, хоч розважишся, а то тільки про роботу й думаєш. Тобі ж тридцять скоро, а ні родини, ні дітей. Та й серйозних стосунків ніколи не було.
— До чого тут це? І не тридцять мені, а лише двадцять сім.
— Не лише, а вже. В Іринки повно залицяльників. Може, й тебе з кимось познайомить, — буркнула мати.
— Таке враження, що ти намагаєшся швидше від мене позбутися, як казала бабуся. — Ганя навіть не намагалася приховати роздратування.
— А що в тому поганого? Діти твоїх колишніх однокласниць ось-ось школу закінчать…
— Іринка, до речі, незважаючи на купу залицяльників, теж не заміжня, — їдко відповіла Ганя.
— Вона-то вийде, не сумнівайся. А от ти…
— Почалося. — Ганя закатила очі. Тема була давньою, болючою і безвихідною.
— Скажи ще, що збираєшся помирати, а я не влаштована, — роздратовано відповіла Ганя.
— Я поки не збираюся вмирати, але час іде, хотілося б встигнути понянчитися з онуками, — не вгамовувалася мати.
— Господи, мамо, тобі ж усього п’ятдесят три!
— Ось саме тому. Скоро вийду на пенсію, а онуків немає. Так що завтра йди на день народження. Ой, котлети підгоріли! — Мати кинулася на кухню.
Наступного дня Ганя з подарунковим пакетом увійшла до ресторану. На ній було блакитне плаття, яке наполегливо радила мати. Вона завила коси й розпустила їх, теж за порадою матері. Ганя почувалася незграбно, немов підліток, який раптом опинився серед дорослих. Вона запізнилася через суперечку з матір’ю.
Зал був переповнений, всі столики зайняті. Між ними непомітно ковзали офіціанти у довгих чорних фартухах. Шум голосів накрив Ганю, наче прибій.
— Ви замовляли столик чи вас чекають? — Біля Гані раптом опинився адміністратор у строгому костюмі.
— Так, у подруги день народження… — вибачливим тоном сказала Ганя. Вона рідко бувала в ресторанах і завжди ніякіла.
— Ходімо. — Чоловік підвів її до столика, де сиділа Іринка. Поруч із нею були двоє хлопців. Олега Кузича, сина бізнесмена, вона знала, Іринка якось знайомила їх. Другий виглядав простіше і трохи збентеженим. Все зрозуміло. Іринка запросила його для Гані.
Чоловік відсунув стілець, запрошуючи Ганю сісти.
— Дякую. — Іринка осміхнулася йому. — Нарешті, подруго. Ми вже замовили, вибач, на наш смак, — прошепотіла Іринка. — Виглядаєш чудово.
Гані захотілося провалитися крізь підлогу. Вона вибачилася за запізнення, привітала подругу й передала їй пакет з подарунком. Іринка подякувала й поставила його біля ніг, навіть не подивившись, що всередині.
Ганя оглянулася. Від яскравого світла й суконь жінок у очах тьмарило. Олег розливав шампанське.
— Мені зовсім трохи, — попередила Ганя, коли пляшка наблизилася до її келиха. — Мені ще на нічну зміну сьогодні.
— Ганя у нас медсестра, — з натяком на повагу пояснила Іринка.
Олег сказав короткий тост, всі чокнулися й випили. Ганя спробувала гостре шампанське й поставила келих. Офіціант приніс піднос із стравами.
— Познайомся, це Іван. Він моряк, уявляєш? — довірливо сказала Іринка, беручи в руки столові прибори.
— У торговельному флоті? — запитав Олег.
— На рибальському траулері, — неохоче відповів Іван.
— І як, добре заробляєш?
— Не скаржусь.
— Напевно, важко по півроку в морі бути? Ні випивки, ні дівчат. Не уявляю, як ви там з розуму не з’їжджаєте. — Олег знову наповнив келихи.
— Після вахти так втомлюєшся, що не до дівчат. Спочатку важко, а потім звикаєш.
Іван із задоволенням їв і відповідав на питання. На Ганю він не дивився, але то й дело поглядав на Іринку. Що дивного? Вона красива, на неї всі падаІ коли через рік вони вже стояли біля вінчання, усі зрозуміли, що доля дала їм не просто зустріч, а справжнє щастя, яке не розбивають ні шторми, ні відстані.
