Такси шурхало шинами по мокрій від осіннього дощу дорозі. Літній водій неспішно вев машину знайомими вуличками міста й украйцем поглядав у дзеркало заднього виду на пасажирів.
На руках у молодої жінки спав немовля — піврічне, не більше. Тому його трохи збентежила адреса, що назвали клієнти — міський дитячий будинок.
Батьки дитини виглядали щасливою парою: він — високий, статний військовий у формі старшого лейтенанта Повітряних сил, вона… Просто гарна молода жінка з великими блакитними очима й світлим волоссям, розсипаним по плечах.
— Іване, квіти! — нагадала вона, звертаючись до військового.
— Пам’ятаю, Оленко, пам’ятаю, — відповів він, а потім попросив водія: — Дядьку, зупиніться біля квіткового магазину.
Військовий вийшов і, не зважаючи на вітер, пішов у магазин. Водій провів його поглядом і спитав:
— Чоловік?
— Чоловік, — щиро посміхнулася вона, поправляючи шапочку на головці дитини.
— Дитина у вас гарна, й ви самі — усе гаразд. Чого ж до дитбудинку? — з легким докором запитав водій.
Молода мати спершу не зрозуміла питання, а коли до неї дійшов прихований зміст, очі її розширились, й вона лише прошепотіла:
— Жах!.. Що ви подумали?..
— Та так… Нині всяке буває, — потім, вже доброзичливо глянувши на неї, спитав: — То чого ж до дитбудинку?
— Я там виросла. Сім років, потім мене усиновили. А мій чоловік — Іван, чотири роки виховувався там же.
— У Марії Іванівни? — водій широко посміхнувся, — ось воно що! І ви, значить, з поїзда — одразу до неї? Оце молодці!
— А ви її знаєте? — жінка з цікавістю подивилася на нього.
— Та хто ж її не знає!
Водій збирався розповісти більше, але двері таксі відчинилися, й у салон увійшов розкішний букет троянд у руках військового.
— Оленко, глянь, яке диво є в нашому місті! — військовий гордо посміхнувся.
— Ванечку! — зраділа Оля, — Ти навіть мені такі троянди не дарував!
— Не ображайся, Олю, — виправдувався Іван, — кажу ж — такі троянди тільки у нас! А коли ми були тут востаннє разом?
— Разом? Разом — одинадцять років тому…
…Марія Іванівна сиділа за столом у своєму кабінеті, закутавшись у пухову хустку. У приміщенні було тепло, але хустка була така м’яка й пухнаста, так ніжно обіймала плечі, що не хотілося її знімати навіть у теплі.
Випала вільна хвилина: старші діти в школі, у молодших — тихий час. У дитбудинку незвично тихо, тільки на кухні дзвенять посудом — готують обід для дітей.
Марія Іванівна перегортала альбом із фотографіями. Обличчя… Обличчя дітей, хлопців і дівчаток, молодих людей… Вихованці… І кожного вона пам’ятала за іменем, і вже дорослих чоловіків і жінок кликала, як тоді, в дитинстві — Сашко, Мишко, Лесенька…
Ось — Оля Найда, тепер уже Коваленко. Доброї душі чоловік, Василь Петрович, усиновив її — років п’ятнадцять тому, коли б не помилитися…
Ось — Іванко. Де ж ти, Іванку? Закінчив Суворовське, вступив у льотне. Ось його фото: курсант — військовий льотчик, а в дитинстві мріяв стати ветеринаром, як Олексій Сергійович. Льоша — теж великий шматок серця забрав, бешкетник, але недаремно, недаремно…
Приглушені кроки в коридорі. Хто б це міг бути? Стук у двері:
— Увійти! — О Боже! Величезний, розкішний букет троянд! А хто ж за ним ховається?..
— Іванку! Ваню, рідний мій! — Букет упав на підлогу, — Де ж ти так довго пропадав, Іванку!…
— Маріє Іванівно, ну що ви, Маріє Іванівно. Ось же я, тут. Не писав — ну, не завжди можна було… Я не сам. Ось — дружина моя. І дочка — Марійка…
— Оля… Оленько! Невже це ти? Візьми дочку, Ваню! Давай я з Оленькою обіймуся…
Коли перші емоції вляглися, гості зняли верхній одяг, сплячу дитину поклали на диванчик, а самі сіли за стіл.
— Як же ви, дітки, зберегли свої почуття? Так довго в розлуці… Василь Петрович розказував мені про вас, він дуже тепло про тебе відгукувався, Ванечку.
— Я Олі слово дав, Маріє Іванівно. А я своє слово — тримаю!
— Колись я це вже чула, — доброзичливо сміКішка Матуся муркотіла на дивані, обіймаючи лапами маленьку Марійку, а за вікном осіннє сонце заходило, заливши кімнату теплим світлом, немов благословляючи цю родину на довгі роки щастя.
