— Добрий день. Я дружина Юрка. Можна увійти?..
Тиждень у медичному університеті кипів перед майбутніми змаганнями з волейболу. Команда медиків грала проти політехніків. Подруга зранку умовляла Олену піти на гру.
— Не люблю я волейбол, взагалі спорт не моє. Нічого в ньому не розумію, — відмовлялася Олена.
— Та що там розуміти? Просто підтримаємо наших, щоб перемогли. Ну, будь ласка, заради мене, — благала Іванка.
— Не перемога наших тебе хвилює, а Степан, — зітхнула Олена і погодилася.
У залі було повно людей, усі лавки вздовж стіни зайняті. Гра захопила й Олену. Незабаром вона вже кричала разом із усіма і махала прапорцем. У медиків прапорці були червоні, як кров, у політехніків — сині. У кінці медики перемогли. Подруги раділи так, ніби це була їхня власна заслуга.
— Додому? — спитала Олена, коли вони вийшли з університету.
Вже стемніло, зайнялись ліхтарі.
— Давай дочекаємося Степана, привітаємо. Зараз переодягнеться і вийде, — зблагальним, охриплим від крику голосом попросила Іванка.
Чекати довго не довелося. Незабаром Степан вийшов разом із якимось хлопцем. Побачив дівчат, підійшов і познайомив їх із своїм суперником по грі — Юрком. Виявилося, вони дружили ще зі школи. Ішли вчетверо, обговорюючи гру. Потім розділилися: Степан пішов провожати Іванку, а Юрко — Олену. З того дня вони почали зустрічатися.
А через рік, коли Олена закінчила університет, вони з Юрком одружилися. Юрко завершив навчання на рік раніше, вже працював. Батьки обох склалися на перший внесок, і молоді купили в іпотеку двокімнатну квартиру з оглядом на майбутніх дітей.
Через три роки після весілля Олена народила сина, ще через шість — доньку.
Між декретами вона працювала у стоматологічній поліклініці, лікувала усіх родичів, знайомих і їхніх знайомих. Юрко працював інженером у великій компанії. У волейбол тепер грав рідко, переважно влітку на пляжі. Але форму не втратив, лишився таким самим підтягнутим і гарним. Щоразу, дивлячись на чоловіка, Олена згадувала їхню першу зустріч. Тепер навіть уявити було складно, що могла б ніколи з ним не зустрітися — адже тоді йти на змагання не хотіла.
Звичайно, тої пристрасті, як у перші роки, вже не було, але жили вони дружно. Приймали гостей на свята, виїжджали на шашлики до друзів на дачу у вихідні, їздили відпочивати на море. Навіть пару разів були в Туреччині — один раз удвох, а один раз із сином Богданом. Марічка тоді була ще в планах. Серед друзів їх вважали ідеальною парою, майже єдиною, яка зберегла сім’ю до цього дня.
Іванка по-доброму їм заздрила. Вважала, що Олена із Юрком зобов’язані саме їй своїм щастям. Не переконай вона тоді Олену піти на змагання — не зустрілися б. А ось у Іванки зі Степаном не склалося. Вона вийшла заміж, розлучилася через два роки і досі перебувала у пошуках свого щастя.
Одного вечора Олена робила уроки з Богданом, який навчався у п’ятому класі. Донька сиділа поруч і малювала, схиливши голову набік і витягнувши язик від напруги.
— Мамо, здається, телефон дзвонить, — сказав Богдан, піднявши голову від зошита.
Олена прислухалася. Дійсно, телефон вібрував. Дома вона зазвичай вимикала звук. Їй часто дзвонили — у когось із знайомих болів зуб, і він питав, що прийняти, щоб до терпіти до ранку, хтось благав прийняти у поліклініці корисного знайомого чи начальника. Та й хоча звук був вимкнений, трубку вона брала завжди. Вона ж лікар, не могла відмовити тим, хто потребує допомоги.
Цього разу дзвонила Іванка. Олена прийняла виклик і відразу сказала, що зайнята уроками, попросила передзвонити пізніше.
— Пізніше буде пізно, — відповіла Іванка. — Юрка ж немає вдома, так?
— Ще з роботи не прийшов. Попереджав, що затримається. Тобі щось потрібно?
— Він не на роботі. Щойно бачила його в ресторані з гарною дівчиною. Я тут із другом. Вийшла спеціально, щоб тобі подзвонити. Вони сіли в його машину і поїхали, мабуть, до неї. Вибач, подруго, але це не випадкова зустріч. Між ними серйозні стосунки. У мене око наметані. Чуєш?
— Чую, — відповіла Олена.
Вона розуміла, що Юрко подобався жінкам. Та ніколи не давав приводу сумніватися у його вірності. Іванка випила, їй могло щось привидітися. Може, взагалі помилилася. А може, Олена просто не помічала сигналів наближаючої біди?
— Я випила зовсім трохи, — ніби прочитавши думки подруги, відразу уточнила Іванка. Голос у неї був тверезий. — Не подумай, що дзвоню із заздрощів. Ви з Юрком мені дуже дорогі. Ніколи не намагалася його відбити. Він же був без розуму від тебе. Але й мовчати не можу. Попереджений — значить, озброєний.
Друг, з яким я зараз у ресторані, працює уІ коли Олена зустріла Юрка на порозі того вечора, вона просто посміхнулася й промовила: “Я знаю все, але ми все одно сім’я”.
