— Ну, я пішов… Олеся.
— Іди.
— Я йду, Олеся, чуєш?
— Іди, Остапе, іди.
Лише коли двері за Остапом замкнулися, Олеся дала волю сльозам. Вона сиділа у старому кріслі, що дісталося ще від бабусі, підтягнувши ноги до нього, і плакала. Тихо, як у дитинстві, коли боялася, що хтось почує. Ридала, доки не почала ікати, наче маленька дівчина.
Як жити далі? Без Остапа? Без людини, з якою вона розділила стільки років?
Олеся підвелася, щоб приготувати вечерю, але зупинилася. Навіщо? Остапа ж немає. Який сенс? Вона обернулась і знову впала у крісло, а сльози полилися ще сильніше.
Але потім вона згадала про дітей. Незакрес повернеться донька Настя, студентка, голодна після пар. Потім прийде син Артем, він затримається на тренувантті. Вони ж хочуть їсти, їх треба годувати. Олеся змусила себе встати, витерла обличчя й пішла на кухню.
Згадуючи роки з Остапом, вона знову розплакалася. Як? Як жити без нього?
Ввечері діти, як завжди, гучно ввірвалися додому, штовхаючись і жартуючи один з одним. Але незабаром помітили відсутність батька.
— Мам, а де тато? У відрядженні? — спитала Настя.
— Та й справді, де він? — підхопив Артем.
Олеся не втрималася. Сльози знову полилися, вона опустилася на стілець і заридала.
— Мам, що трапилося? Він у лікарні? — злякалася Настя.
— Ні… він пішов… — прошепотіла Олеся. — Назавжди… до іншої жінки.
— Що?! — разом скрикнули діти. — Мам, це жарт?
Але жартом це не було.
У Артема задрижала губа. Хоч він і спортсмен, але у свої тринадцять років все ще малий. Він безпорадно дивився то на матір, то на сестру, готовий розплакатися.
— Так, — Настя рішуче потерла лоб. — Артеме, у ванну, вмийся та роби уроки. Мам, годі сльози розводити. Треба думати, що робити.
Настя була зібраною, швидкою, рішучою. Артем, не заперечуючи, послухався.
Після Настя зайшла до брата в кімнату.
— Плачеш?
Артем похитав головою, не підводячи очей.
Настя обняла його, пошарпала за волосся.
— Прорвемося, Артеме. Чуєш? Ми — родина, а він там сам. Йому гірше.
— Мені його, що, жаліти? — вигукнув Артем із сльозами.
— Жаліти? А це думка. Ми станемо щасливими, найщасливішими. А він ще зрозуміє, яку помилку скоїв.
Заспокіївши брата й матір, Настя пішла у ванну й там, навітьі, дала волю сльозам. Як? Як їхній тато, найкращий тато у світі, міг так вчинити? Не красеня, звичайний чоловік із зайвою вагою, якого мама годувала своїми пирогами. Почуття гумору — посереднє, лише мама сміялася з його жартів. Їздить на старенькій машині, яку сам і лагодить. Працює начальником невеликого відділу на заводі, зарплата скромна.
Але в їхній родині завжди було добре. Настя хвалилася подругам, що її тато — єдиний, хто вірний дружині. А виявилося, ні…
Сльози текли, Настя змивала їх холодною водою.
Життя пішло далі, розміреною ходою, але вже без батька. Слово «тато» зникло з їхнього лексикону. Тепер говорили «він» чи «батько», і то все рідше.
Одного дня Настя почула за спиною:
— Настю, Настю, почекай!
Вона обернулась. За нею, задихавшись, біг батько — незграбний, у невмірному костюмі-трійці, з краваткою, що, здавалося, душила його.
Настя відвернулася й прискорила крок.
— Донечко, постривай! — благав він.
— Тобі чого? — холодно кинула вона.
— Ось, гроші… візьми, — Остап простягнув пачку купюр. — Тут багато. Приходь до нас, Настю. Марічка, вона добре торгує шубами. Виберемо тобі шубку. І мамі на день народження норкову подаруємо! Марічка мені все дозволяє. Ми скоро знову летимо до Греції, за шубами…
— Та пішов ти… у ліс, — відрізала Настя.
— Навіщо в ліс, донечко?
— За шубами. На інші три букви не можу — виховання не дозволяє… тату.
Остап завмер, немов його облили ліОстап стояв на місці, мов прикований, а дощ, що набірав силу, змивав його сльози разом з надією.
