**Пирог примирення**
“Оленко, клянуся, якщо цей Петро Іванович ще раз постукає у стелю, я подам на нього до суду за знущання!” Роман, стоячи у передпокої, лютуючи витирав сліди собачих лап з лінолеуму. Його голос тремтів від злості, а футболка промокла, хоч вечір був прохолодний. Рекс, провинувато виляючи хвостом, жував гумову качку біля дверей.
“Романе, тихіше, діти сплять”, Олена, сидячи на дивані з вязанням, втомлено потерла скроні. Її спиці зупинилися, а на колінах лежала недовязана дитяча шапка. “І не до суду, це занадто. Він просто… прискіпливий. Я поговорю з ним, спробую пояснити”.
“Пояснити?” Роман шпурнув ганчірку у відро, очі його блиснули. “Вчора в підїзді верещав, що Рекс ‘смердить’ і ‘знищує його квіти’! Оленко, наш пес навіть до клумб не підходить!”
“Знаю, знаю”, Олена поклала вязання, голос її був мяким, але напруженим. “Але він сусід, Романе. Якщо почнемо війну, життя не буде. Спробую задобрити спечу пиріг”.
Роман фуркнув, дивлячись на Рекса, який випустив качку і тепер лизав підлогу.
“Пиріг?” він похитав головою. “Гаразд, пробуй. Але якщо він ще раз напише скаргу до правління я за себе не ручаюся”.
Олена й Роман, молоде подружжя з двома дітьми восьмирічним Данилком і шестирічною Софійкою жили у цій пятиповерхівці вже пять років. Завівши Рекса, вони мріяли про веселі прогулянки, але педантичний сусід зверху, Петро Іванович, оголосив цуценяті війну. Тепер їхній підїзд став ареною сусідських чвар, а будинок пах не лише собачою шерстю, а й претензіями.
Все почалося через тиждень після появи Рекса. Олена, повертаючись зранку з прогулянки, помітила, що гербери у кадках біля підїзду, які Петро Іванович поливав з маніакальною ретельністю, були витоптані. Вона подумала, що це дворові діти, але ввечері у двері постукали. На порозі стояв Петро Іванович худий, у випрасуваній сорочці, з блокнотом і ручкою, наче слідчий.
“Олено Миколаївно, це ваш пес мої гербери знищив?” голос його був сухим, а окуляри блищали у тьмяному світлі лампочки. “Я три роки їх вирощував, а тепер клумба в бруді!”
“Петре Івановичу, пробачте”, Олена збентежилась, тримаючи Рекса за нашийник. “Та він завжди на повідку, ми слідкуємо. Може, це хтось інший?”
“Інший?” Петро Іванович примружився, щось занотовуючи. “У підїзді смердить псиною, сліди лап скрізь, а ви ‘інший’! Приберіть собаку, інакше писатиму до правління!”
Олена вимушено посміхнулась, закриваючи двері. Рекс, не розуміючи, тиснувся носом до її колін. Ввечері вона розповіла про це Романові, який чистив картоплю на кухні.
“Він що, з глузду зїхав?” Роман кинув ножа, обличчя його почервоніло. “Рекс навіть у підїзді не гавкає! Треба з ним поговорити, Олено, без церемоній”.
“Нічого не треба”, Олена похитала головою, помішуючи борщ. “Він самотній, прискіпується від нудьги. Спробую задобрити спечу пиріг”.
Наступного дня Олена спекла яблучний пиріг з корицею і застукала до Петра Івановича. Двері відчинилися, і її зустрів запах меблевого лаку та стерильний порядок: ані порошинки, ані зайРекс радісно підстрибнув, хапаючи в зуби нову іграшку, а Петро Іванович, зідхнувши, прийняв від Олени ще один пиріг цього разу з вишнями й щирою посмішкою.
