Ой слухай, якщо б мені хтось рік тому сказав, що ми з чоловіком сваритимемося через весілля, я б засміялася. Бо ж головне — кохання, так? Ми з Ігорем разом вже майже п’ять років. Живемо у моїй квартирі у Львові, яку я раніше здавала, а потім зробила мінімальний ремонт і заселилася. Але зараз їй терміново потрібен капітальний ремонт — труби, стіни, проводка, підлога. Це не розкіш, а необхідність.
Я запропонувала компроміс: розписатися тихо, без ресторанів та галасливих гулянок. Посидіти з батьками вдома, за столом. А зекономлені гроші вкласти в наш будинок — у наше справжнє життя. Але в цю логіку втрутилася одна жінка, яку, як виявилося, ніщо не зупинить. Мати мого чоловіка — Ганна Дмитрівна.
«Ігор у мене єдиний син! — скрикує вона. — Як це так — без весілля?! Ми всіх родичів запрошували на їхні свята, а тепер що — осоромимося? Всі чекають! Уже всі знають, що у нас скоро весілля!»
«Але ми вас не просили їх запрошувати», — спокійно нагадала я.
«Не твоя справа! Я не дозволю такого сорому, щоб син розписався, ніби в РАЦС за хлібом сходив!»
Проблема в тому, що я цих усіх «родичів» ніколи навіть у вічі не бачила. Хто вони, звідки, скільки їх — не знаю. Але свекруха вже всіх обдзвонила, усіх попередила і навіть приблизні дати накидала.
«У вас з Ігорем гроші є, я трохи накопичила, і твої батьки, може, допоможуть — зробимо гідне весілля!» — радісно заявляє вона, не слухаючи моїх слів.
Мої батьки, до речі, на моєму боці. Вони теж вважають, що важливіше вкластися в ремонт, ніж витрачати десятки тисяч на ресторан і білу сукню, яку одягнеш один раз. Але сказали — якщо ми вирішимо, допоможуть. Без тиску. Без ультиматумів.
Але Ганна Дмитрівна думає інакше. Для неї весілля сина — не про нас, а про неї. Про те, як вона виглядатиме в очах родичів. І щоб сильніше натиснути, перейшла до шантажу:
«Якщо не зробите нормального весілля, у мене більше немає сина. Не хочу вас знати. Сороміцько!»
Я дивилася на Ігоря. Він мовчав. А потім… почав схилятися на бік матері. Не тому що погоджується, а тому що йому її шкода. Бо вона плаче, страждає, називає себе приниженою і нікому не потрібною.
Я йому прямо сказала:
«Якщо твоя мати хоче весілля, нехай сама його оплачує. Повністю. Ми в цьому не беремо участі. Ні я, ні мої батьки. Жодної гривні.»
І тут, звісно, пролунав фінальний акорд:
«У мене таких грошей нема! — вигукнула свекруха, — але ж ви теж не на вулиці живете!»
Ось і все. Замкнуте коло. Чоловік — між двох вогнів. Я — в розгубленості. У домі напруга, ніби перед бурею. Ігор не вимагає від мене весілля, але й вирішити ситуацію не може. Каже, що тепер «негарно» перед родичами: усіх запросили, а раптом — тиша. А я не розумію — з якого часу чужі люди важливіші за наше майбутнє?
Я не проти весілля, якби це було наше спільне бажання, а не театр імені Ганни Дмитрівни. Я хочу у домі, де живу, дихати чистим повітрям, а не цвіллю. Хочу нормальні вікна, ванну, нову кухню. Хочу затишок і життя, а не танці заради фото в альбом, які через рік забудуться.
І якщо заради цього мені треба пройти через бій із власною свекрухою — я пройду. Бо мій дім — мій вибір. І якщо Ігор ще мій партнер, а не син своєї матері — він це зрозуміє.
