— Бабуся, а ти можеш бути ще раз бабусею?
— Що ти видумуєш, Маринко? Не розумію.
— Бач, бабусю, у всіх дітей у дворі є бабусі. У когось одна, у когось дві, а в мене аж чотири. Дві мої рідні та ще по одній від мами й тата. А в Матвійка — жодної. І мені його так шкода.
— То ти хочеш, щоб я йому стала бабусею?
— Ой, бабусю, ну ти даєш. Не віддати тебе — а поділитися. Щоб ти йому теж млинці пекла та шарф теплий зв’язала на зиму.
— Ох ти, моє гірке щастя… Була в Матвійка бабуся Надія. Ми з нею ще зі школи дружили. Нерозлучні подруги. Та ж загинула вона… У тій аварії. Саме тоді, коли Матвійко народився.
— Бабусю, чого ти плачеш?
— Важко, дитинко. Поїхали вони з дідом зустрічати молоду маму з пологового. Ранком. А назустріч – фура, величезний КрАЗ. Водій заснув за кермом… Удар. Їх не стало. Ох, як же боляче…
— Бабусю… Не плач. Я все одно Матвійка запрошуватиму до нас. Він любить твої млинці. І шкарпетки йому на Новий рік зв’яжи, гаразд?
— Звісно, зв’яжу. Тільки, Маринко, нічого йому не розповідай. Якщо мама не сказала — значить, так треба. Ти ж вмієш тримати секрети?
— Умію, бабусю. Обіцяю.
— Оце й розумниця. А тепер біжи до дітей — скоро обід.
Я вилетіла у двір і стрибала на скакалці. Хлопчики біля Вовчиного дому змагалися, хто далі плюне. Вигравав Вовка — по посмішці видно було: він сміявся, а Сашко з Матвійком насупилися.
— Хлопці! Хтось заїхав у порожній будинок! Ходімо дивитися!
— Хто останній — той поросячий хвостик!
Ми гуртом зірвалися з місця і помчали на сусідню вулицю. Будинок стояв пустий вже друге літо. Але сьогодні біля нього — вантажівка, чоловіки виносять меблі. Ми підбігли. Один товстенький дядько зняв кепку, потер спітніле чоло:
— Дітки, де тут води попити можна?
— Я з дому принесу!
— А можна біля колонки!
— Покажете?
— Ходімо, покажемо. А кого ви привезли?
— Стару пані. Бабусю. Ви з нею по-доброму, гаразд? У неї нікого не лишилося. Це все, що я знаю.
— Ми добрі! А можна завтра прийти знайомитися?
— Звісно, приходьте.
Ми розбіглися по домівках, а Матвійко лишився. Він мріяв стати водієм. Навіть запах бензину йому подобався. Він заліз на яблуню перед будинком і тихо спостерігав.
Раптом під деревом почувся голос:
— Пробач, хлопчику. Не хвилюйся, але мені нема де ночувати. Я загубила ключі. Чи не міг би ти через кватирку залізти та відчинити нам двері?
Матвійко завмер, потім кивнув.
— Мене звати Матвійко. Я вам допоможу. Тільки мені треба, щоб дядьки підсадили.
Він зіскочив з дерева і опинився поруч із маленькою бабусею з добрими очима.
— А пиріжки з чим любиш, Матвійку?
— Із варенням. І ще з цибулею та яйцем!
— Запам’ятаю. Через пару днів клич друзів — на пиріжки.
Він проліз у кватирку, відчинив двері. Будинок був заБудинок був завішаний павутинням і засипаний пилом, але глибоко в грудях Матвійка вперше з’явилось відчуття, що він знайшов щось важливе, щось справжнє.
