На кухні пахло печеною картоплею з м’ясом, свічки на столі мріяли теплим вогником, а Марія поправляла скатертину, з хвилюванням чекаючи на чоловіка. Сьогодні вона старалася як ніколи — скоро Новий рік, і їй хотілося, щоб вечір став особливим. Але Дмитро запізнювався — цілих дві години. Все охолонуло, навіть її серце трохи замерзло. Та коли він нарешті відчинив двері, вона з радістю кинулася йому назустріч — адже коханий повернувся.
Вони мовчки сіли за стіл. Марія з німою надією посміхалася, а Дмитро беземоційно ворошив виделкою в тарілці. Раптом він поклав прилад і, не дивлячись їй у вічі, кинув:
— М’ясо знову жорстке. І взагалі… Я йду. У мене інша жінка. І давно. Не люблю тебе, розумієш? Можливо, і не кохав ніколи. Не знаю, навіщь ми одружилися.
Слова били, як батог. Марія не могла вимовити й слова, завмерла із шматочком того самого м’яса в роті. Сім років шлюбу — і ось так, за одну вечерю, все перекреслили.
— А як же я, Дмитро? — прошепотіла вона. — Що мені тепер робити?
— Живи. Ти молода, ще когось зустрінеш. Дітей у нас немає — отже, ніщо не тримає. А Оксана, до якої я йду, чудова. Старша за мене, з донькою, яку я люблю, як рідну. Вона називає мене татом. І готує, до речі, краще…
Він говорив це спокійно, немов про плани на вихідні. Квартира, мовляв, нехай залишиться їй — він не такий вже й негідник. Машину забере — кредит його. Все чесно. Він навіть додав:
— З наступаючим, Маріє. Нехай у новому році тобі щастить.
Із цими словами Дмитро пішов, залишивши після себе лише запах улюбленого парфуму — і тишу.
Оксана… Дівчинка, що називає його татом… Боже, як же боляче.
Марія сіла у крісло й дивилася у одну точку. На підлокітнику лежала його футболка. Та сама, у якій він часто спав. Вона притулила її до обличчя й заплакала. Тихо, гірко, як плачуть, коли руйнується не просто кохання — а ціле життя.
Але ранок приніс рішучість. Футболка полетіла у смітник. Вона витерла сльози, підвелася й прошепотіла: «Годі. Я не зламаюся».
Корпоратив вона проігнорувала — не до веселощів. Колеги співчували, особливо бухгалтерка Надія, якій вона з дурноти все розповіла. Жаль був гірший за біль.
Мати, дізнавшись, лише зіткнула:
— Може, повернеться? Пробач, Марусю, буває…
— Не хочу, мамо. Він мене не кохав. А я… Напевно, й не знала, що таке любов.
— Приїжджай до нас на свято…
— Ні. Хочу бути сама. Звикати.
31 грудня Марія купила мандарини, салати, шампанське, баночку ікри. Прикрасила вікно гірляндами, як робила щороку. І раптом згадала дитячу традицію — написати бажання на папірці.
«Хочу зустріти рідну душу й бути щасливою», — написала вона, склала аркушик і поклала під подушку.
Настрій трохи покращився. Під бій курантів вона вийшла на балкон і, дивлячись у небо, з іронією промовила:
— Ну де ж ти, моя рідна душе? Не осуджуй мене за м’ясо й не йди до Оксани! Тільки приходь.
— А яку музику любиш? — почувся знизу чоловічий голос.
— Що? Хто це? — здивувалася Марія.
— Олег. Живу на поверсі нижче. Випадково почув. Вибач…
— Класику люблю. І оперу.
— Чудово. Я не сиджу за комп’ютером вечорами, і Оксани в мене нема. Я теж сам… Недавно розлучився.
— Олег… Дуже приємно. А знаєте що? Піднімайтеся. Послухаємо музику.
— Зараз! Тільки візьму баночку варення й шампанського!
Вони зустріли Новий рік удвох. Танцювали, розмовляли, сміялися, їли мандарини. Марія не пам’ятала, коли востаннє сміялася так щиро. Це була чарівна ніч.
А потім були побачення, ковзани, кафе, довгі розмови. Олег виявився простим, щирою людиною. Вона закохувалася з кожним днем все більше.
На розлучення Марія прийшла у білій блузці й з посмішкою. Дмитро був приголомшений:
— Ти… Ти щаслива?
— Так. І вдячна тобі. За свободу. Мені здається, я нарешті знайшла свою душу.
І вона пішла, не озираючись. Вперше по-справжньому щаслива.
Іноді, щоб почати жити, треба просто зустріти Новий рік із відкритим серцем.
