Отака історія. Ярослава повернулася додому після важкого дня і відчула — у хаті гості. У повітрі висів чужий запах, з кухні долітали шепотіння та звук телевізора. Вона зітхнула: знову свекруха. Ганна Петрівна. Завжди приходила без попередження, наче в себе. Ярослава зняла пальто, роззулася, і вже хотіла зайти до кухні, коли раптом почула своє ім’я. Завмерла. Голос свекрухи був різким, майже злим:
— Богданку, подумай краще, хто поряд з тобою. Вона… не твоєї вдачі. Це ж очевидно…
Ярослава стиснула дверну ручку. У грудях все перекрутилося. Ганна Петрівна говорила про неї. Обговорювала з сином — нарікала, звинувачувала, перебирала, немов картоплю на базарі. А Богдан… мовчав. Не заступався.
Вона слухала й згадувала: колись їй здавалося, що його родина — це подарунок долі. Теплі, щирі, добрі. Не так, як її власна. Там за кожним святком — сварки, образи, плітки, злі жарти, де за посмішкою ховається отрута. Допомоги не варто чекати. Тільки розмови про те, хто кому і скільки винен.
Ярослава виросла у світі, де не було звички підтримувати. Де мати з єхидним усміхом казала: «Просить допомогти з ремонтом? Скажи дякую, що ще й вікна безкоштовно не зобов’язана міняти». Де на прохання посидіти з нею в дитинстві сестра завжди раптом «хворіла».
Коли вона потрапила в родину Богдана, їй здавалося, що вони грають спектакль. Занадто вже все було ідеально: посмішки, обійми, теплі слова. Настільки чуже для неї. Вона чекала, що рано чи пізно їхня доброзичливість зникне. Що за спиною вони спитають: «Ну що ти в ній знайшов, Бодько?».
Але цього не ставалося. Ні вперше, ні вдесяте, ні всоте. Вона почала звикати. Почала вірити. Але всередині сиділо відчуття: «Я їм не до душі. Я чужа».
Мати Ярослави теж зустрічала Богдана з посмішкою, але варто було йому вийти, одразу буркотіла:
— Худий, як жердь. З таким у розвідку не ходять. Та й взагалі — нудний.
Ярослава злилася, але сперечатися втомлювалася. І лише одного разу вона почула, як мати Богдана сказала синові:
— Ярослава — хороша дівчина. Не втрачай її. Тобі з нею пощастило.
Ці слова перевернули її світ. Вона заплакала. Навіть власна мати ніколи так про неї не говорила…
Коли Богдан допомагав батькові будувати сарай на дачі, Ярослава обурювалася: «Це ж наш вихідний!»
— Він попросив — я допоможу. Він теж мені допоможе, коли треба.
І справді — коли у квартирі зник світло, батько Богдана приїхав після зміни й усе полагодив. Без нарікань. Просто тому, що «ми родина».
Ярослава вчилася. Було важко. Все життя її вчили: «Кожен сам за себе». А тут — інше. Світ, де допомога — не обуза, а спосіб казати «люблю».
Вони з Богданом одружилися. Його родичі допомагали з підготовкою: не лише справою, а й грішми. Батьки Ярослави дали «на подарунок» і додали: «Ви дорослі — самі розбирайтеся».
Ярослава розуміла, що, можливо, вони й праві. Але всередині було гірко.
Потім вони збирали на поїздку до Італії. Майже всю суму відклали. І раптом — лихо. Сестра Богдана потрапила в аварію. Авто — на смітник. Страховка нічого не покриє. Сама дівчина — жива, і це головне. Але без машини вона не зможе працювати. Маленька дитина, робота — усюди.
— Зкинемося, — сказав Богдан. — Купимо їй хоч якесь авто.
— А відпустка? — прошепотіла Ярослава.
— Почекає.
Вона мовчала. Всередині все кипіло. Вона не хотіла цього. Хотіла Італію, море, спокій — хоч раз для себе. Але кивнула.
Її мати була в лютості:
— Ти з глузду з’їхала?! На відпустку збирала, а тепер їй машину?! Це її проблеми! Ти що, дурна?!
І знову Ярослава мовчала. Вона злилася, так. Але знала: у цій родині інакше не можна. Тут допомагають. І якщо ти хочеш бути частиною цього кола — приймай правила.
Сестра Богдана подякувала особисто. Сказала: «Як зможу — все поверну». Але Богдан із батьками лише махнули рукою: «Не треба». Ярослава кивнула разом із ними. Хоча до кінця не розуміла.
Минув час. До Італії вони все ж таки поїхали. Потім була Франція, Іспанія. А потім — вагітність. Народився Матвійко.
А у рік — страшний діагноз. Лікування дороге, держквота покриває не все. Вони виставили квартиру на продаж — і все одно не вистачало.
Ярослава звернулася до матері. Та одразу — відмовка:
— Ми квартиру продавати не будемо. Нам потрібен простір. Подивись, може, в родичів збереш, щось дамо. Але квартиру — ні.
І ось Богдан, вриваючись у дім, кричить:
— Вони погодилися! Сестра переїжджає до батьків. Свою квартиру продає. Ще й дачу виставляють. Ми врятуємо нашого сина!
Ярослава не могла дихати. Вона, наче в тумані, подзвонила сестрі Богдана, пробурчала щось про подяку. Та лише сказала:
— Ми родина. І коли мова йде про життя —— вибору немає.
