«Марічко, між нами все скінчено!» – беземотно кинув Андрій. «Я хочу справжню сім’ю, дітей. Ти не можеш мені цього дати. Я подав на розлучення! У тебе три дні на збір речей. Виїдеш – подзвони. Я поживу у матері, поки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова жінка вагітна! Три дні, Марічко!»
Марія мовчала, відчуваючи, як земля спливає з-під ніг. Що вона могла відповісти? П’ять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедіями. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щоразу щось йшло не так. Марія вела здоровий спосіб життя, а під час вагітностей дбала про себе ще більше. Останнього разу їй стало погано на роботі, швидка не встигла…
Двері грюкнули за Андрієм, і Марія, знесилена, впала на диван. Не було сил збирати речі. Куди йти? До заміжжя вона жила у тітки, але та померла, а квартиру продав її син. Повернутися до села Вербове, у дім бабусі? Знімати житло? А робота? Питання роїлися в голові, але часу на роздуми не лишилося.
Вранці двері відчинилися, і до квартири увійшла свекруха, Надія Степанівна.
«Не спиш? Правильно, – сухо сказала вона. – Я прийшла слідкувати, щоб ти нічого зайвого не забрала».
«Я не збираюся брати старі шкарпетки вашого сина, – відрізала Марія. – Мої речі будемо перераховувати?»
«Яка зухвала! А колись була такою тихою, слухняною. Я ще після першого разу казала Андрієві, що ти не зможеш народити».
«Ви для цього прийшли? Тоді мовчіть і дивіться».
«Куди посуд тягнеш?» – злякалася свекруха.
«Він мій, від тітки, спогад про неї».
«Без нього тут буде пусто!»
«Це не моя турбота. Зате у вас буде онук».
«Бери лише своє!»
«Ноутбук мій, кавоварка та мікрохвильовка – подарунки колег. Авто куплене до весілля. У вашого сина своє».
«У тебе все є, а дитину народити не можеш!»
«Це не ваша справа. Видно, так Бог судив».
«А чи не жаль тобі? Може, спеціально це робила?»
«Не несіть дурниць. Мені боляче навіть думати про це».
Марія оглянула квартиру – її речей більше не було. Щітка, косметика, капці… Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала – фігурка кота, спогад про бабусю. Всередині був тайник з сережками та каблучкою – не дорогі, але дорогі серцю. Андрій вважав її сміттям. Невже викинув? Марія відчинила балкон.
«Ти що там забула? – почувся голос свекрухи. – Збирайся й геть!»
Кіт знайшовся, все на місці. Тепер можна їхати.
«Ось ключі, прощавайте. Сподіваюся, більше не побачимось».
Марія заїхала до офісу. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Ми всі вам співчуваємо, – сказав начальник. – Але без вас важко. Три тижні вистачить? Бувайте на зв’язку, половина проектів без вас встане».
«Добре, це відволіче. Дякую».
«Допомога потрібна?»
«Ні».
«Розпоряжуся щодо відпустних та премії».
«Дякую, доречі».
Марія не стала шукати квартиру – поїхала до Вербового. Дім бабусі стояв пусткою з її смерті три роки тому. Матір Марія не знала – та померла під час пологів. Тепер і сама вона не могла стати матір’ю…
Година в дорозі – і вона біля дому. Старий дуб, зарослі ромашки. Востаннє вони з Андрієм були тут восени, смажили шашлики. Марія заїхала машиною у двір, ключ від комори лежав у домі. Відчинивши двері, вона завмерла. Тиша. На столі – брудні чашки, тарілки. Адже вона прибирала минулого разу! Хтось був тут.
Дві чашки, пакети з соком, пляшки улюбленого ігристого Андрія. Не з осені. Значить, він приїжджав. З ким?
«Не важливо», – махнула рукою Марія. Треба міняти замки. Новий початок, прибирання, гаряча ванна. Вона вирішила змити минуле.
Раптом стук у двері, потім у вікно.
«Хто там?»
«У вас усе гаразд?»
«Так…» – здивувалася вона.
Марія вийшла. Біля дому стояв незнайомець.
«Вибачте, мабуть, налякав вас, – сказав він. – Я сусід, увесь день бачив, як ви хазяйнуєте. Потім ви зникли, а з труби дим. Подумав, чи не сталося чого».
«Дякую, усе добре».
«Ви родичка Андрія? Він нещодавно був із жінкою… Сестра?»
«Ні, майже колишня дружина. Розлучення в процесі».
«А дім ваш?»
«Мій».
«Я тимчасовий сусід, живу у друга. Теж розлучення, завтра вільний. Якщо що, кличте. Я Олег».
«Я Марія. Постривайте, можете замок замінити?»
«Так. Скажіть коли».
«Якомога швидше. Завтра куплю».
«Давайте я подивлюся й куплю, а то виберете не той. Мені до міста їхати».
«Добре».
Минуло два тижні. Залишився тиждень відпустки, але повертатися до міста Марія не хотіла. Андрій мовчав, лише надіслав дату розлучення. Це було на краще – бачиМарія зрозуміла, що справжнє щастя не в тому, щоб комусь щось доводити, а в тому, щоб знайти свій власний шлях.
