Обабчені онучки
Коли Оксана повернулася додому з доньками, вони одразу розридались. Дівчатка щойно прийшли від бабусі — і були розбиті.
— Мамо, бабуся нас не любить… — хлипали вони у голос. — Вона Максимові та Софійці усе дозволяє, а нам — нічого! Їм подарунки, цукерки, а нам лише «не чіпай», «не заважай», «йдіть у іншу кімнату».
Оксана стиснула губи. Серце їй ніби стиснулося. Вона й раніше відчувала це, але тепер чути це від своїх дітей було найгірше.
Свекруха, Віра Миколаївна, ніколи особливо не пестила Оксаниних донечок. Зато дітей її рідної доньки — небожа Максима й небогу Софійку — обожнювала. Їм — усе, а іншим — шматочки. А чи й взагальні нічого.
Колісь Оксана намагалась не звертати уваги. Говорила собі, що бабусі важко, що в неї характер непростий. Але з роками ставилося все очевидніше: для Віри Миколаївни були онуки «свої» та «чужі». І навіть рідна кров — коли не від «тої» жінки — нічого не значила.
Дівчатка розповідали, як бабуся лаяла їх за гучний смех, а потім, за п’ять хвилин, дозволила Максимові ганяти машинки по підлозі, хоча він гала куди більше. Або як вона поставила на стіл торт і запропонувала його «гостям», а рідним онучкам — лише чай.
Найжахніше сталося, коли бабуся відправіла Оксаниних донечок додому самих. По холодній дорозі, через пустир. Їм було по сім років. Вони бігали від собак, тремтіли від холоду. А Віра Миколаївна навіть не подумала подізвонитись батькам.
Коли Оксана дізналася, вона не стримала сліз. Подізвонилася свекрусі, а та лише фыркнула у відповідь:
— Треба ж бути самостійними. Я в їхнього віку вже на базар ходила.
Після тієї розмови Оксанин чоловік, Андрій, вперше серйозно посварився з матір’ю. Він не кричав. Просто сказав:
— Мамо, якщо ти не можеш бути бабусею для всіх онуків, то краще не бути нею взагалі.
Пройшли роки. Дівчатка подоросліша, вигартовувалися у розумних та добрих. І давно вже не просилися до бабусі. А Віра Миколаївна… постаріла. Її все більше відвідували лікарі, ліки замінили сладощі, а телевізор — спілкування.
Вона намагалася покликати онуків. Подізвонилася Максимові — той був зайнятий, Софійка згадала про навчання. Тоді вона згадала про «не своїх».
— Хай прийдуть, прибираться, продукти принесуть. Я ж їм бабуся…
Оксана влюхала, помовчала й відповіла:
— Ви їм бабуся? А вони вам — хто? Пам’ятаєте, як ви їм сказали: «Я вас не кликала»? Отже, вони й не прийдуть. Бо добре це запам’ятали.
Телефон змовк. А в хаті бабусі знову стало тихо. Тільки тепер — справді. І безвихідно.
