Вражені внучки
Коли Олександра повернулася до хати з доньками, вони одразу розплакалися. Дівчатка щойно прийшли від бабушки — і були глибоко пригнічені.
— Мамо, бабуся нас не любить… — хлипали вони навперейми. — Вона Тарасові й Марічці усе дозволяє, а нам — нічого! Їм подарунки, цукерки, а нам лише «не чіпай», «не заважай», «йдіть у іншу кімнату».
Олександра щільно стиснула губи. Її серце ніби здавлювало від болю. Вона й раніше відчувала це не раз, але тепер, коли таке чула від власних дітей, було особливо важко.
Свекруха, Ганна Степанівна, ніколи не приховувала, що не надто любить доньок Олександри. А ось дітей її рідної доньки — небожів Тараса й Марічку — боготворила. Їм усе, а іншим — крихти. Або й зовсім нічого.
Колись Олександра намагалася не звертати уваги. Заспокоювала себе тим, що бабусі важко, що в неї характер нелегкий. Але з роками ставало очевидніше: для Ганни Степанівни онуки бувають «свої» та «чужі». І навіть рідна кров — якщо від «не тієї» жінки — не рахувалася.
Дівчатка розповідали, як бабуся їх лаяла за гучний сміх, а потім, буквально за п’ять хвилин, дозволила Тарасові запускати машинки по підлозі, хоч він шумів набагато більше. Або як поставила на стіл торт та запропонувала його «гостям», а рідним онучкам — лише чай.
Найстрашніше сталося, коли бабуся відправила Олександриних доньок додому самотужки. По холодній вулиці, через пустир. Їм було по сім років. Вони боялися собак, тремтіли від холоду. А Ганна Степанівна навіть не подумала подзвонити батькам.
Коли Олександра дізналася, вона не змогла стримати сліз. Подзвонила свекрусі, але та лише сердито буркнула:
— Треба ж бути самостійними. Я в їхньому віці вже на базар ходила.
Після тої розмови чоловік Олександри, Андрій, вперше серйозно посварився з матір’ю. Він не кричав. Просто промовив:
— Мамо, якщо ти не можеш бути бабусею для всіх онуків, то краще не бути нею взагалі.
Минуло кілька років. Дівчатка підросли, стали розумними й добрими. І давно вже не просилися до бабусі. А Ганна Степанівна… постаріла. Її все частіше відвідували лікарі, таблетки замінили солодощі, а телевізор — спілкування.
Вона намагалася покликати онуків до себе. Подзвонила Тарасові — той був зайнятий, Марічка відмовлялася через навчання. Тоді вона згадала про «не своїх».
— Хай прийдуть, приберуть, продукти принесуть. Я ж їм бабуся…
Олександра вислухала, замовкла й відповіла:
— Ви їм бабуся? А вони вам — хто? Пам’ятаєте, як ви їм сказали: «Я вас не кликала»? Ось вони й не прийдуть. Бо добре це запам’ятали.
Телефон замовк. А в хаті бабусі знову стало тихо. Тільки тепер — справді. І безнадійно.
