У п’ятдесят років у Тараса Олеговича майже не було сивини, а от біс у ребрах засідав надовго. І вся причина була в ній — Дарії. Він зустрів її випадково, коли завітав до університету на кафедру, де викладав його старий друг. Справа була дрібною, а наслідки — доленосними.
Вона стояла біля вікна, граючи сонячними блискавками у своїх золотистих кучерях. Яскраво-карі очі, струнка постать, сповнена життя і зухвалості… Він, чоловік, далеко не хлопчина, раптом відчув себе юнаком. Дарія здавалася йому втіленням усіх мрій — фея, русалка, дива. Насправді ж вона була звичайною студенткою, але Тараса це усвідомлення накрило значно пізніше. Тоді він був зачарований.
Такої пристрасті він не відчував навіть до своєї жінки Олени Вікторівни у перші роки шлюбу. За плечима були тридцять років разом, двоє дітей, спільне минуле, дім, розуміння і рідкісні сварки. І все це ніби зникло з його голови, варто було подивитися на Дарію.
Вона, проте, не опиралася залицянням солидного парубка. Навпаки — підігрівала його. Для неї він був шансом. Виросла у скромній родині, вступила до вузу дивом, вона мріяла залишитися у великому місті. І Тарас став для неї дверима в цей світ.
— Та він же дідусь! — тягнула її сусідка по кімнаті Мар’яна. — Одуріла? Ти з ним жити зможеш?
— Ще який він не дідусь, — відмахнулася Дарія. — Бадьорий, при грішх, закоханий по вуха. Дивись — скоро одружиться.
Тарас закохався по-справжньому. Він був ніжним, щедрим, уважним. Але жодного разу — жодного слова — не сказав про розлучення. Дарія чекала, сподівалася. Її плани були прості: діти Тараса давно вилетіли з гнізда, дружина здорова, живуть тихо. А він — при грошах. Все йшло до весілля. Та Тарас раптом почав втомлюватися. Виявилося, що ритм молодої коханки — не за плечима зрілому чоловікові. Йому б бачитися раз на тиждень, та й то в готелі, а решту часу — сидіти вдома, де затишок, борщ і рідна Олена.
Дарія почала вимагати:
— Чому ми не можемо жити разом? У тебе ж є ще квартира!
— Там жильці, — збрехав він. Насправді квартира була порожньою, вони з Оленою планували там ремонт. Але здавати її під кохану хатинку він не збирався.
— Тоді найми нову! Ти ж мужик!
Скандали частішали. А потім грянуло.
— Я вагітна, Максиме, — сказала Дарія (так, саме так вона його кликала). — Ти радий?
Тарас онімів. Він збирався розлучитися з нею — навіть повернувся з відрядження раніше, щоб усе обговорити. А тут — дитина.
— Але ж ти казала, що запобігаєш…
— Це не сто відсотків! А я думала, ти зрадієш…
Він не зрадів. Він розгубився. Проте залишився. Дитина народилася — хлопчик, Ярослав. Тарас допомагав: грошима, увагою, приїздив. Та Дарія хотіла більшого.
— Я втомилася бути у тіні! Або ти кажеш дружині, або я сама!
Він не встиг вирішити, як вчинити — Дарія взяла все у свої ліхтарі. За пару днів його зустріла дружина:
— У тебе, виявляється, є дитина, і ти збираєшся одружуватися? Це правда?
— Оленко, це не так… Я все поясню…
— Я тобі відразу скажу: розлучення не дам, — спокійно, але твердо промовила вона. — Не заради якоїсь студентки я будувала сім’ю тридцять років.
Тарас відчув полегшення. Не тому, що уникнув розставання, а тому, що почув — вона все ще хоче зберегти родину.
— Я люблю тебе, Оленко. Пробач мене. Це було божевілля, я не знаю, що мене опанувало…
— Але дитина — він не винен, — додала вона. — Ми його заберемо. А з цією — назавжди прощаєшся. Тоді я тебе пробачу. По-справжньому.
Тарас не вірив своїм вухам. Проте дружина, як завжди, усе прорахувала. Дарія, втомлена від немовляти, без допомоги, без підтримки, із задоволенням віддала сина, коли він запропонував їй рішення:
— Я хочу, щоб Ярик жив з нами. Ти зможеш повернутися до навчання, до життя. Ми впораємось.
— Чудово, — байдуже відповіла вона. — Тільки без претензій потім.
Опіку оформили швидко — батько визнаний, мати не заперечує. Ярослав переїхав. Олена доглядала за ним, але стримано. Тарас сподівався: час усе змінить. Минув рік.
І раптом — грім серед ясного неба.
— Я подам на розлучення, — повідомила Олена, повернувшись з відрядження. — Я зустріла іншого. І зрозуміла, що щаслива тільки з ним.
— Який ще інший?
— Артем. Він живе в іншому місті, але переїжджає до мене. А ти — залишишся з квартирою. Усе чесно.
— Ти ж казала…
— Тоді я вірила. Але кохання не накажеш. Пробач.
Вона пішла. Залишивши йому Ярика і минуле. Він спробував повернути Дарію, та та лише розсміялася:
— Ти своє отримав, Максимчику. А я — свою свободу. Живи тепер як знаєш. У мене скоро весілля.
Він залишився один. З сиОн залишився один, але навчився кохати сина більше, ніж будь-що інше.
