Мар’яна вже збиралася лягати спати, коли з дитячої почулися тихі, приглушені схлипування. Вона зірвалася, ніби її обварили окропом, і швидко підбігла до кімнати сина.
— Сину, що трапилося? — присіла на край ліжка, поклала долоню йому на плече.
Денис різко відіпхнувся, зарився обличчям у подушку і глухо промурчав:
— Іди геть. Не хочу тебе бачити.
Мар’яну ніби струмом прошило.
— Що ти кажеш, Денисе? Чому?
— Тому що ти… ти погана! — хлопчик піднявся, очі його були повні сліз. — Тато мені все розповів! Я знаю правду про тебе!
Вона згадала, як усе почалося — зі слів, які Богдан повторював при кожній сварці:
— Коли ти вже така розумна — розлучайся!
І кожен раз вона мовчки опускала очі, ковтала образу і залишалася. Бо так її вчили — жінка мусить терпіти, зберігати родину, тягнути свій хрест, навіть якщо сама вже не живе, а існує.
Але того разу щось у ній перервалося. Вона подивилася чоловікові в очі і вперше не здалася.
— Гаразд, — спокійно сказала Мар’яна.
Він остолопів. А потім, як завжди, усміхнувся:
— Проспишся — передумаєш.
Але вона не передумала. Всю ніч пролежала в темряві, згадуючи кожен прожитий із ним рік. Сварки. Зневагу. Тінь свекрухи в їхньому домі. Жодне питання, жодне рішення — нічого не робилося без матері Богдана. І коли вона зрозуміла, що навіть син бачить у бабусі й татові головних у родині, вона усвідомила: її тут більше немає.
Вранці вона мовчки збирала документи. Богдан кричав, виривав штори, забирав праску, каструлі, подушки. Навіть завіску з душу — усе, що було куплено в шлюбі, виносили з дому.
— Живи тепер без нас і без нашого добра! — кинула наостанок свекруха, стискаючи в руці важкий пакет.
Мар’яна стояла серед порожньої квартири і не плакала. Ані сльози.
Суд минув без них — ні Богдан, ні його матір не прийшли. І, на її подив, за два роки ніхто навіть не спробував відібрати в неї Дениса. Вона працювала, ростила сина, не шукала любові, але любов сама постукала в її двері.
Олексій з’явився ненав’язливо. Він не ліз із визнаннями, не обіцяв зірки, просто був поруч. Допомагав. Слухав.
— Я розумію, — казав він. — У тебе син, і він головний. І це правильно. Ми з ним потоваришуємо.
Мар’яна тоді ще не знала, як ці прості й добрі слова можуть одного дня обернутися проти неї.
Спочатку усе було тихо. Денис і Лесь грали, обговорювали машинки, ліпили з конструктора гаражі. Але останнім часом син став віддалятися. Не дивився в очі, на питання відповідав різко. А тої ночі взагалі наказав їй піти.
— Ти хочеш мене віддати! — крикнув він, зриваючись з подушки. — У тебе буде нова дитина, а я вам стану не потрібен! Ви мене в дитбудинок віддасте!
У Мар’яни все похололо всередині.
— Хто тобі це сказав, Денисе?
— Тато! Він сказав, що ти вже домовилась, щоб він мене забрав, бо я заважаю!
Вона ледве стримувала сльози, коли обіймала сина і шепотіла:
— Ніколи, чуєш? Ніколи я тебе не покину. Ти мій. Найрідніший.
Спершу він відштовхувався, але потім все ж таки обійняв у відповідь. Тільки в очах лишився страх. Сумнів. І це було найстрашніше.
Минуло кілька днів. Денис повернувся від батька сяючий — розповідав, як плавав на човні, як спіймав рибу. А за пару годин мовчки сидів, опустивши очі, і не розмовляв.
— Ти ж був таким радісним. Що сталося?
— Усе нормально, — коротко кинув він і відвернувся.
— Денисе, — вона присіла поруч. — Будь ласка, скажи…
— Це ти його попросила, так? — зірвався він. — Щоб він мене забрав, бо я вам заважаю!
Це було вже не просто боляче. Це був удар у саме серце.
Мар’яна взяла телефон. Голос Богдана в трубці був самовдоволеним, лінивим.
— А чого ти хочеш? Він же з тобою, усе нормально.
— Я хочу, щоб ти не брехав. Ще раз посмієш налаштовувати сина проти мене — не побачиш його більше ніколи. Зрозумів?
— Це ти мені погрожуєш? — сипло запитав він. — Сама все вигадала!
— Правда? А Денис теж сам вигадав, що я його відправлю в дитбудинок, як тільки народжу іншого?
Мовчанка.
— За два роки ти сплатив аліменти тричі. Хочеш, щоб я подала позов? Гадаю, суд оцінить твої «казочки».
Знову тиша.
— Слідкуй за язиком, Богдане. Більше не смій.
Вона поклала трубку і видихнула. Її трясло, але поруч був Олексій. Він мовчки підійшов і поклав руку їй на плече.
— Усе гаразд? — тихо запитав він.
— Тепер так, — кивнула вона. — Тепер я не відступлю.
Вночі вона сиділа біля Дениса і гладила його по волоссю, дивлячись, як він спить. Він все ще був напружений, але в ньому з’явився колишній світ. А вона знала: це лише початок. Колишній чоловТепер вона знала — доведеться боротися за свого сина кожен день, але вперше у житті вона була готова до цього.
