**Розбиті ілюзії**
Щоденник Соломії Ковальчук
Десять років тому в Чернівцях ми з Володимиром сказали одне одному «так». Наша родина здавалася взорцем щастя: двоє дітей, затишний дім, плани на майбутнє. Ми складали гроші на велику квартиру, а наші батьки, які стали близькими друзями, завжди підтримували нас. Але одного разу, як грім серед ясного неба, життя дало тріщину: Володимир серйозно захворів. Лікарі через кілька днів оголосили тривожний діагноз, додавши:
— Це попередньо. Не впадайте у відчай, чекаємо результатів.
Але Володимир не чекав. Того вечора він не повернувся додому. Я, шаленіючи від тривоги, обдзвонила всіх знайомих та лікарні. Коли вранці двері відчинилися, я кинулася назустріч чоловікові… і замерла, не вірячи очам.
Я завжди вважала нашу родину ідеальною. Любов, взаємопорозуміння, спільні мрії — все це здавалося нерухомим. Та один вечір перевернув мій світ.
Я вийшла за Володимира з великої любові. Мої батьки, хоча й здивувалися моєму вибору, не заперечували. На весілля вони подарували нам ключі від двокімнатної квартири з новим ремонтом. Наша радість не мала меж: житло вирішило всі проблеми, позбавивши від пошуків оренди та переїздів.
Наша любов була головним скарбом. Я — дівчина з заможної родини, а Володимир — син простих робітників, ми були такими різними, але почуття згладжували всі кути. Його батьки подарували на весілля скромну мультиварку — для них це було справжнім подвигом, адже з кредитом за житло та двома молодшими дітьми вони ледве зводили кінці з кінцями. Мої батьки, розуміючи їхнє становище, взяли на себе весільні витрати, заспокоївши рідню:
— Не переживайте, усе буде на найвищому рівні. Соломія — наша єдина донька!
— Які чудові люди! — подумали його батьки, і напруга зникла.
Родичі швидко знашли спільну мову. Мої часто допомагали: то віддавали «старий» трирічний телевізор, то привозили майже нову холодильну шафу чи одяг, іноді навіть з бірками. Для родини Володимира це було справжнім дарунком долі. Спільні свята, поїздки на дачу до моїх батьків стали традицією.
У нас із Володимиром теж усе вже було. Ми ладнали, підтримували одне одного, вирощували сина й доньку. Він, натхненний мною, заочно здобув вищу освіту. Я працювала в успішній компанії батька, заробляючи більше, але після диплома Володимир знайшов перспективну роботу, і наші доходи вирівнялися.
Ми мріяли про просторину квартиру, де у кожної дитини буде своя кімната.
— Уявляєш, — мріяла я, — діти гратимуть у своїх кімнатах, а ми відпочиватимемо у вітальні!
— Не уявляю, — сміявся Володимир. — Я звик до нашої тісноти.
— Коли ти їздив на сесії, було просторіше, — жартувала я. — Але без тебе було порожньо. Добре, що це в минулому.
— Тепер завжди будемо разом, — ніжно відповів він, обіймаючи мене.
Два роки минули в гармонії. Гроші на нову квартиру збиралися, родичі дружили, діти росли. Та раптом усе розвалилося: Володимир почував себе погано. Лікар виписав йому лікарняний і направив на аналізи. Через кілька днів прийшов тривожний прогноз:
— Це не остаточно, — сказав лікар. — Чекаємо підтвердження.
Володимир не став чекати. Того вечора він не прийшов додому. Я, знаючи про його стан, обдзвонила всіх, кого могла. Безсонна ніч здавалася вічністю. Коли вранці двері відчинилися, я кинулася до нього… та замерла: Володимир був п’яний, очі червоні, одяг пропах тютюном.
— Що з тобою? — видихнула я, намагаючись стримати жах.
— Чого вилупилася? Не подобається? — відрізав він з несподіваною злістю.
— Не подобається, — тихо відповіла я, відчуваючи, як стискається серце.
— І що? — Володимир шмигнув носом, дивлячись на мене з викликом.
— Нічого. Лягай спати, мені на роботу, — я намагалася говорити спокійно, але всередині кипіло.
Я вийшла на вулицю, намагаючись знайти виправдання чоловікові: «Він переляканий, тому зірвався. Проспиться, поговоримо, і все налагодиться. Він сильний, ми впораємося». Але образ п’яного Володимира, його різкий тон не виходили з голови.
Весь день я була як на голках. Мов готувала розмову, щоб підтримати його, вселити надію. Діти були у моїх батьків, і я попросила залишити їх ще на кілька днів:
— Мамо, завал на роботі, не встигаю, — збрехала я, щоб не засмучувати матір.
— Не хвилюйся, нехай побудуть, — радісно відповіла вона.
Я з полегшенням зітхнула. До кінця робочого дня лишалося три години, але я не витримала й поїхала додому.
Те, що я побачила, приголомшило мене. Володимир сидів на кухні в одних шортах, методично спустошуючи піВін підняв на мене мутний погляд, і в тій миті я зрозуміла — мого чоловіка більше немає.





