Лютневим ранком Марія стояла біля вікна, дивилася на мокрий асфальт, що проглядав крізь рештки снігу. Погода була сирою, тихою, і ця тиша відчувалася чимось тяжким. Її погляд ковзнув по подвір’ю, по дитячому майданчику, де колись вона проводжала сина в армію, доньку — до школи. Тепер це були чужі діти, чужі родини, навіть чужі життя.
— Мабуть, ось вона — моя старость, — прошепотіла Марія. — Тиха, самотня, не за планом.
Величезний обідній стіл у вітальні стояв порожній. Той самий, за яким вони з Петром мріяли по вихідних няньчити онуків, варити борщі, збирати рідних. Але Петро пішов занадто рано. А онуки… Вони є, але живуть далеко.
Оксана, донька, давно виїхала за кордон. Там у неї перспективи, робота, інше життя. Маму із собою не запросила. Петрик, молодший, живе в місті, але на іншому кінці — у престижному районі. Приїжджає. Інколи. Раз на місяць. На вихідних забере на годинку-другу — чаю попити, з дітьми побалакати. У нього близнюки — Софійка та Ярик, уже в перший клас пішли.
Серце Марії боліло не від старості, а від порожнечі. Вона взяла старий альбом. Весільне фото: Петро — молодий, у білій сорочці, з гітарою в руках. Ох, як він співав… Як вона його кохала. Як усе тоді було інакше — живо, яскраво, насичено.
Різкий звук сповіщення вирвав її із спогадів. Соцмережа. Повідомлення від Мар’янки, шкільної подруги:
«Марічко, привіт! У мене ювілей, збираємо наш клас. Приходь обов’язково!»
Марія вагалася. Що розповідати? Дім, пенсія, рідкі дзвінки від дітей. Але пішла. Таки ювілей. Вечір. Привід.
Семеро однокласників. Тепло, весело. Мар’яна Степанівна, та сама Мар’янка, метушиться між кухнею та вітальнею — закуски, тости, спогади. Марія допомагає, посміхається. Згадують похід у ліс, багаття, шкільні витівки. І раптом — дзвінок у двері.
— О, Андрійко! Прийшов! — скрикнула Мар’яна Степанівна і кинулася відчиняти.
У кімнату увійшов чоловік — статний, з благородною сивиною, вусами, впевненою поставою. Він привітався, потиснув руки чоловікам, а потім з усмішкою звернувся до Марії:
— Привіт, Марічко! Скільки літ, скільки зим!
Вона дивилася в подиві. Не впізнала. Але через мить — осяяння.
— Та це ж ти, Андрію! Ми ж з першого по п’ятий клас за однією партою сиділи.
Марія засміялася. Згадала. Маленький, галасливий бешкетник, з яким батько просив не садити пліч-о-пліч. А потім вони так і просиділи п’ять років. Тепер він був зовсім іншим. Спокійним, цікавим, з якоюсь внутрішньою теплотою.
Вони базікали весь вечір. Він розповів, що жив у іншому місті, викладав, потім розлучився — дружина пішла до друга. Син дорослий, лишився там. А він — ось, повернувся додому. Засумував.
Коли гості почали розходитися, Мар’янка хитренько запропонувала:
— Марічко, залишись у мене, допоможи з посудом.
— Ой, ні. Піду додому. Поруч же.
— Я проводжу, — раптом сказав Андрій.
І вони пішли. Марія взяла його під руку, і йшли вони лютневим вечором, під легкими сніжинками, освітленими ліхтарями.
— Зима сьогодні тепла, — промовив він.
— Та й справді, — відповіла вона, посміхаючись.
— Я думав, тут холодно. А тут тепло. Знаєш чому?
— Чому?
— Бо поруч ти.
Вони дійшли до її будинку. Стояли біля під’їзду, базікали, сміялися. Було так легко, так незвично світло на душі. Ніби в юності.
Коли вона зайшла в квартиру, телефон знову запищав.
«Підемо завтра в кіно, Марічко?»
Марія глянула на екран, притиснула телефон до грудей і усміхнулася.
Самотності вже не було місця в її житті.
