Січневим ранком Ганна стояла біля вікна, споглядаючи за мокрою бруківкою, що пробивалася крізь рештки снігу. День був похмурий, тихий, і ця тиша навівала важке почуття. Її погляд ковзнув по подвір’ю, дитячому майданчику, де колись вона проводжала сина до війська, доньку — до школи. Тепер це були чужі діти, чужі родини, навіть чужі життя.
— Мабуть, ось вона — моя старость, — прошепотіла Ганна. — Тиха, самотня, несподівана.
Великий обідній стіл у залі стояв порожній. Той самий, за яким вони з Григорієм мріяли по вихідних няньчити онуків, варити борщі, збирати рідних. Але Гриць пішов занадто рано. А онуки… Вони є, але живуть далеко.
Оксана, донька, давно виїхала за кордон. Там у неї перспективи, робота, нове життя. Маму з собою не запросила. Олесь, молодший, мешкає в місті, але в іншому його кінці — у престижному кварталі. Навідується. Іноді. Раз на місяць. По вихідних забирає на годинку — чаю пити, з дітьми побалакати. У нього близнюки — Тарас і Данило, якраз до першого класу пішли.
Серце Ганни боліло не від старості, а від самотності. Вона взяла старий альбом. Весільне фото: Гриць — молодий, у білій сорочці, з гітарою в руках. Ох, як він співав… Як вона його кохала. Як усе тоді було інакше — живо, яскраво, повно.
Різкий дзвінок сповіщення вирвав її зі спогадів. Соціальна мережа. Повідомлення від Марічки, шкільної подруги:
«Ганнусю, привіт! Святкую ювілей, збираю наш клас. Приходь обов’язково!»
Ганна вагалася. Що розкаже? Дім, пенсія, рідкі дзвінки від дітей. Але пішла. Все ж таки ювілей. Вечір. Нагода.
Семеро однокласників. Тепло, весело. Марія Степанівна, та сама Марічка, метушиться з кухні — закуски, тости, спогади. Ганна допомагає, усміхається. Згадують лісові походи, багаття, рюкзаки, шкільні витівки. І раптом — дзвінок у двері.
— О, Андрійко! Прийшов! — скрикнула Марія Степанівна й кинулася відчиняти.
У кімнату увійшов чоловік — стрункий, з благородною сивиною, вусами, впевненою поставою. Він привітався, потиснув руки чоловікам і, усміхнувшись, звернувся до Ганни:
— Привіт, Ганнусю! Скільки літ, скільки зим!
Вона дивилася в розгубленості. Не впізнала. Та за мить — осяяння.
— Та це ж я, Андрійко! Ми ж з першого по п’ятий клас за однією партою сиділи.
Ганна засміялася. Згадала. Маленький, галасливий бешкетник, з яким батько просив не садити поруч. А потім — так і просиділи пліч-о-пліч усі п’ять років. Тепер він був зовсім іншим. Спокійний, цікавий, з якоюсь внутрішньою теплотою.
Вони балакали весь вечір. Він розповів, що жив у іншому місті, викладав, потім розвівся — дружина пішла до друга. Син дорослий, лишився там. А він — от, повернувся на рідну землю. Занудьгував.
Коли гості почали розходитися, Марічка хитренько запропонувала:
— Ганнусю, залишись у мене, допоможи посуд помити.
— Ой, ні. Піду додому. Близько ж.
— Я проводжу, — раптом сказав Андрій.
І вони пішли. Ганна взяла його під руку, і йшли вони січневим вечором, під легкими сніжинками, освітленими ліхтарями.
— Зима цього року тепла, — промовив він.
— Так, ще й як, — відповіла вона, усміхаючись.
— Я думав, тут холодно. А тут тепло. Знаєш чому?
— Чому?
— Тому що ти поруч.
Вони дійшли до її будинку. Стояли біля під’їзду, розмовляли, сміялися. Було так легко, так незвично світло на душі. Ніби в юності.
Коли вона зайшла в квартиру, телефон знову запікав.
«Підемо завтра в кіно, Ганнусю?»
Ганна глянула на екран, притиснула телефон до грудей і посміхнулася.
Самотності більше не було місця в її житті.
