**Таємниця, що розтрощила родину**
У Романа важко захворіла сестра, яку він усе життя вважав матір’ю.
— Романе, мені небагато залишилось, — прошепотіла жінка, її голос тремтів від слабкості. — Пообіцяй, що не розповіси ні братові Богданові, ні сестрі Соломії тієї таємниці, яку я тобі відкрию. І зробиш усе, щоб зберегти мир у родині після мого відходу…
— Обіцяю, — твердо відповів Роман, стискаючи її холодну руку. Він любив її, хоч вона завжди більше дбала про Богдана й Соломію.
— Романе… ми з тобою не мати й син… — тихо промовила вона.
Роман заціпенів, серце стиснулося від жаху. Що вона має на увазі?
— Богдане, треба продати батьківський дім у цьому глушині під Житомиром, — наполягала Соломія. — Кому потрібна ця стара халупа? Хай стоїть пусткою? Краще продати, поділимо гроші!
— Соломіє, дім не потребує витрат. Життя непередбачуване, раптом знадобиться? У тебе, у мене, у Романа буде куди повернутися, якщо що, — заперечував Богдан.
— Не потребує? А комуналку хто платить за цей «палац» з видом на закинуте поле? — Соломія скривила губи у своїй звичній пихатій гримасі. — Чекати, поки ми постаріємо? Я хочу жити зараз!
Соломія працювала економісткою у місцевій фірмі. Її чоловік, Борис, був водієм. Вона вважала, що зробила йому послугу, вийшовши за нього. Свекруха ж мріяла, аби син кинув цю «гультяйку-вискочку, що швендяє по ресторанах з подругами, а то й гірше». Життя Соломії було сповнене сварок із свекрухою та спроб змусити чоловіка здобути освіту й «стати гідним». Борис відмахувався, вважаючи це примхами, й не підозрював, що дружина вже вишукує когось «перспективнішого». Він думав, що мати просто ревнує, і пишався собою, не припускаючи, що Соломія може мріяти про іншого. Кохати її він перестав, але вона вносила в його життя хоча якусь іскру.
Богдан же вважав себе найуспішнішим із трійці. Він працював у міській раді, швидко просувався по службі й переїхав до Житомира, де отримав службове житло. Жив він із дружиною Оленою та двома дітьми — дванадцятирічним Вадимом і шестирічною Марічкою. Зарплата була скромною, розкошувати не виходило. Олена намагалася відкрити ательє, але справа закрилася, і вона змирилася, що краще «триматися за синицю в руці». Богдан знав, що в Романа й Соломії дітей не було, і в таємниці сподівався, що батьківський дім дістанеться його дітям. Він не ділився цими думками, але вони гріли його.
У Богдана була ще одна родина — коханка Галина та двоє синів від неї. Він жив із нею майже стільки ж, скільки з Оленою. Колись він обирав між ними, але після того, як Олена завагітніла першою, зробив її офіційною дружиною. Олена здогадувалася про Галину, але мовчала — йти їй було нікуди, свого житла не було. Богдан користувався цим, вдаючи зразкового сім’янина.
— Романе, привіт, це Соломія. Я говорила з Богданом, він не хоче продавати свою частку. Підтримай мене! — Соломія додзвонилася до брата, який був у черговому відрядженні.
— Соломіє, ти знаєш, мені гроші не потрібні. Вирішуй із Богданом, я прийму будь-яку вашу думку, — різко відповів Роман.
— Ти завжди уникаєш родинних справ! — спалахува вона. — Я хочу розлучитися з Борисом, почати нове життя. Мені потрібні гроші на житло. Чоловіки не побіжать за тридцятирічною без власної оселі! А у Борька житло — єдине, що варте хоча б щось.
— Знаю твої плани, але не підтримую. Боюся, без Бориса ти зовсім загубишся. Пам’ятаєш, як я тебе витягував із халеп? — нагадав Роман.
У Романа, старшого, справи йшли добре. Він хотів підтримати Богдана й залишити дім, але розмова із сестрою все змінила.
— Богдане, Соломія хоче продати свою частку. У тебе з грошима нормально. Давай я подарю тобі свою частку, а ти викупиш у Соломії її частину? Дім буде твій, усі задоволені, — запропонував він.
— Ти за кого мене маєш? — гаркнув Богдан. — Соломія зажадає повної вартості! Якщо вже зовсім притисне, викуплю за копійки. А твою частку даруй, не відмовлюся. Ти ж у нас барига!
Різниця у п’ять років не заважала Богдану заздрити Романові. Він злився на його успіхи, влаштовував дрібні пакості. Соломія теж дратувала Богдана, але вони тримали тендітний нейтралітет. Роман же виводив їх із себе своєю рівновагою. Соломія прикривала ненависть лестощами, а Богдан відверто грубив.
Роман згадав слова сестри, яку вважав матір’ю:
— Романе, мені небагато залишилось. Пообіцяй, що не розповіси Богданові й Соломії таємниці, яку я відкрию, і збережеш мир у родині.
Вона була слабка, виснажена хворРоман глянув у вікно, де за вітром кружляли останні листя, і зрозумів, що тепер його життя належить тільки йому.
