Соломіє, нагадай, де моя кава? голос Гліба Анатолійовича, її начальника, пролунав роздратовано.
На верхній полиці, як завжди, спокійно відповіла Соломія та відірвала очі від щоденника.
У тебе память хороша, хоть для чогось годишся, усміхнувся він і гупнув дверцями шафи.
Офіс здригнув. Як завжди. Як кожного дня. Гліб Анатолійович, сорокарічний красен із сивиною на скронях та ідеальною зачіскою, був зіркою компанії. Його боялися, але поважали за результати, за впевненість, за стиль. Соломію не боялися й не поважали. Її просто не помічали.
Вона стала частиною інтерєру: непомітною, але необхідною. Папери у неї. Контракти вона друкує. Забуті дні народження колег вона нагадує. Тільки ніхто не каже «дякую».
Соломіє, принеси води, у нас нарада за десять хвилин! кинула колега з бухгалтерії.
Вже несу, зітхнула вона, беручи графин.
Все її життя в цьому офісі проходило в режимі тіні. А почалося із надій. Колись вона закінчила університет із відзнакою, мріяла про аспірантуру. Але мати захворіла довелося йти працювати. Влаштувалася у велику компанію «Дніпро Груп» спочатку помічницею відділу, потім секретаркою директора.
Пять років. Пять років вона носила каву, слідкувала за календарем боса й мовчки слухала знущання. Ніхто не знав, що всі ці пять років вона вела детальний щоденник подій. А останні півроку ще й вмикалаОстанні півроку ще й вмикала диктофон, і тепер, коли вона сиділа в кабінеті з табличкою «Керівник філіалу», усміхнулась, розуміючи, що кожен день темряви був того вартий.
