**Родина, якої не було**
Дзвінок матері порушив ранкову тишу у невеликій квартирці у приміському містечку Боярка. Соломія, потираючи очі, взяла слухавку.
— Але ж Олеся лікар! — голос матері тремтів від наполегливості.
— І що? — холодно відповіла Соломія Іванівна.
— Лікар — це ж не просто робота, це покликання! — заявила мати, ніби відкрила світову істину.
— Нехай покликання, — не здавалась Соломія. — Але яке вам діло до Олесі, якщо ви чверть століття не хотіли її знати?
— Вона лікар, отже, зобов’язана допомогти! — не вгамовувалась жінка.
«Кому борг — всім пробачаю», — мелькнув у Соломії гіркий жарт, але сміятись не хотілося. З ріднею жарти недоречні, особливо коли рідні, по суті, немає. Соломія та її донька Олеся нікому не були потрібні. Аж поки Олеся, її «заблукана дитина», як колись називали дівчинку, не закінчила медичний університет у Києві.
І ось тоді родичі з’явилися, ніби з-під землі. Як тіні, що виповзають у сутінках, вони раптом згадали про існування Соломії та її доньки.
— Як чудово, що у нас тепер свій лікар! — захоплювалась тітка Марія, забувши, як колись відмахнулась від вагітної племінниці.
— Треба нирки перевірити, щось болить, — підхопив дядько Борис, який у свій час відмовив сестрі у допомозі, кинувши: «Сама винна, не треба було гуляти!»
Навіть матір, яка колись відвернулась від Соломії, тепер дзвонила з приторною турботою.
Колись, двадцять три роки тому, Соломія залишилась сама. Її коханий, Тарас, кинув її, ледве дізнавшись про вагітність. У серіалах чоловіки радіють, побачивши дві смужки, але в житті все не так. Соломія зустріла його в кафе, де працювала офіціанткою, приїхавши до Києва з дипломом економіста та кучею амбіцій. У рідному селі під Полтавою її знання нікому не знадобились — потрібні були доярки. Місцевий агроном, якийсь Хоменко, вже залицявся до неї, але Соломія мріяла про більше. Вона ринула до столиці, сподіваючись на допомогу дядька Петра, брата матері.
— Я прямо з вокзалу! — радісно сказала вона, простягаючи банку малинового варення і пляшку молока.
Дядько подарунки взяв, але поставив на місце:
— Тут тобі не село, місця нема! І своїм мало. Іди в хостел, це недорого.
Соломія, приголомшена, пішла. Навіть чаю їй не запропонували. У розпачі вона зайшла в перше-ліпше кафе й побачила оголошення: «Потрібні посудомийки». Господиня, помітивши її збентеження, запропонувала ночувати у комірчині за половину ставки сторожки. Соломія погодилась. Соромно, але що робити? Жила у каморці, мила посуд, збирала гроші.
А потім зустріла Тараса. Він був кур’єром, часто обідав у кафе. Привабливий, з міцними руками, він здавався надійним. Соломія, невибаглива, зі звичайним обличчям, але яскравими очима, вперше відчула себе бажаною. Коли він запропонував жити разом, вона, забувши мамині повчання, погодилась. Кохання засліпило її. П’ять місяців щастя — і вона вже мріяла про весілля, витрачала заощадження на подарунки Тарасу. А потім дізналась, що вагітна.
Тарас влаштував скандал, кричав, що не готовий, і вигнав її. Соломія, в сльозах, подзвонила матері:
— Мамо, я вагітна. Допоможи, будь ласка.
— Нагуляла? — холодно спитала мати. — У нашій родині таких не було. Викручуйся сама.
Дядько Петро теж відмовив:
— Ти даєш, племіннице! Нам своїх дітей піднімати треба!
Родина відвернулась, і Соломія залишилась сама з ростучим животом. Повернутись у кафе не змогла — комірку зайняли. Але господиня, добра душа, запропонувала жити у її бабусі, 86-річної жінки, бодрої та самостійної.
— Поглянеш за нею, а плати не братиму, тільки за комуналку, — сказала вона.
Соломія плакала від вдячності. Так почалось нове життя. Бабуся допомагала з маленькою Олесею, готувала, коли Соломія виснажувалась. Було важко. Двічі Соломія просила родину про гроші — у Олесі був алергічний бронхіт, потрібні були ліки. Ніхто не допоміг. Позичила все та ж господиня кафе.
Минали роки. Бабуся померла, Соломія повернулась до кафе, потім пройшла курси і стала менеджером у фірмі. Ввечері підробляла посудомийкою, щоб у Олесі було все найкраще. Заощадивши, купила хрущовку на околиці Києва. З чоловіками було покінчено назавжди — у кохання вона більше не вірила. Олеся виросла, закінчила медвуз із червоним дипломом і влаштувалась у престижну платну клініку.
І ось тоді родичі ожили. Олеся, наївна, захотіла побачити бабусю, яка до того часу переїхала до Києва. Соломія відмовляла: «Не буди лихо!» Але Олеся поїхала. Повернулась іншою — бабуся назвала її красунБабуся назвала її красуню, та Соломія знала – це лише початок нових випробувань.
