Тетяна Ярославівна поверталась додому зі звичною нетерплячістю. Повернувши ключ у замку, раптом почула в квартирі чужи голоси. Чужі. Взуття вона зняла й на півчолі прокралася на кухню.
Те, що побачила, вибило ґрунт з-під ніг.
За столом голосно реготали три дівчини. Наче господиня, посередині сиділа її невістка — Соломія. На плиті кипіла каструля, а по хаті пахло свіжозвареним борщем. Саме тим, що Тетяна зварила зранку на вечерю.
— Що це за бенкет?! — різко вигукнула вона, і в кухні миттєво настала мертва тиша.
Соломія підняла голову й натякнуто посміхнулась:
— Свекрухо, подруги завітали. Побазікати. Я їх пригостила. Борщ чудовий, правда ж?
Тетяна Ярославівна мовчки оглянула стіл. У тарілках гостей — залишки її вечері. Із серванту — найкращий сервіз. Із вази — фрукти, куплені на вихідні.
Соломія вже майже два роки була у їхній родині. Син Олексій закохався без пам’яті, одружилися швидко. Спочатку знімали квартиру, але коли господарка вирішила продати житло, опинилися на роздоріжжі — йти було нікуди.
— Мамо, прихисти нас, ненадовго, — благав Олексій. — Швидко знайдемо варіант.
Тетяна прихистила. Але одразу поставила правила. І з першого дня зрозуміла: спокою не буде. Соломія була зухвалою, нешанобливою, відповідала з викликом. І що дня — новий привід для роздратування.
Спочатку — крихти на столі. Потім — розкидані речі. Далі — грюкання дверима.
— Чому вас вигнали? — спитала Тетяна одного вечора, не втримавшись.
— Квартиру продали, — відрізала невістка.
— Не вірю. У таких випадках дають місяць, а вам — два дні. Напевно, з власниками ти так само розмовляла, як зі мною?
Соломія усміхнулася, затиснула в вуха навушники й відвернулася.
Наступного дня Тетяна зібрала крихти зі столу й навмисно висипала їх на ліжко невістки. Та заверещала, почала кричати. Скандал вийшов гучний.
А ввечері з роботи повернувся Олексій. Сповідь матері вислухав мовчки і запитав лише одне:
— Усе це — через крихти?
— Через неповагу! — вибухнула Тетяна. — Або живете за моїми правилами, або збираєте речі.
Олексій пообіцяв поговорити з Соломією. Та пару днів вела себе чемно, а потім усе повторилося. І раптом — різка зміна. Прибирала, мовчала, навіть узвар зварила.
Тетяна насторожилася. І недарма. За тиждень син розповів:
— Мамо, ти станеш бабусею.
Замість радості — гіркота. Дитина — а житла нема. Та ще й невістка, якої вона не виносить.
— Тепер ясно, чому вона змінилася! Ти її умовив! — кинула вона сину. — Але це нічого не змінює. Жити тут ви не будете. Я ще не на пенсії.
Син мовчав. А наступного дня, лише Тетяна вийшла до знайомих, Соломія покликала подруг. Зварений борщ пішов по тарілках.
Але Тетяна повернулася раніше. І застала “бенкет” на місці.
— Це моя хата, не ресторан. Геть звідси! — різко сказала вона. — А ти, Соломіє, збирай речі.
Соломія вийшла, не промовивши ні слова. Ввечері прийшов Олексій. Побачивши валізу дружини біля дверей, мовчки зібрав і свої.
— Якщо підеш, можеш не повертатися, — сказала Тетяна.
Але він пішов. Півроку мати й син не спілкувалися. Лише згодом Тетяна Ярославівна наважилася подзвонити. Зустрілися в кав’ярні. З Соломією більше не розмовляла.
Бабусю Тетяна стала, але здалека. І якщо шкодувала, то лише про те, що колись впустила невістку за поріг. Бо повага — це не те, що можна заробити животом. Вона або є, або її нема.
