Тайна старого валіза: драма родинних зв’язків
У тихому містечку Виноградів, де вечори насичені ароматом черешень, а старі хати приховують таємниці минулого, Олена Петрівна сиділа в затишній вітальні, захоплена улюбленим іспанським серіалом. Раптом тишу розірвав скрип дверей, і серце жінки затремтіло від несподіванки.
– Бабусю, я до тебе з проханням, – на порозі стояв її онук Дмитро, високий, з тривожним поглядом. – Пам’ятаєш, ти казала, що у тебе на горищі валіз з речами для поминок?
Олена Петрівна, відірвавшись від екрану, повільно підвелася з крісла, відчуваючи, як тривога стискає груди.
– Який ще валіз, Дмитрику? – здивовано перепитала вона, поправляючи хустку.
– Ну той, бабуню, з тим, що ти на прощання приготувала, – відповів онук, нервово зачесуючи волосся.
– Так, є, а що трапилось? – голос Олени Петрівни задрижав, передчуття біди охопило її.
– Та з валізом усе гаразд, хай стоїть, – поспішно заспокоїв Дмитро. – А ось із твоїми заощадженнями… тут лихо.
– Яке лихо?! – скрикнула бабуся, її очі розширилися від жаху.
Вона не розуміла, до чого він везе.
– Вони ж знеціняться, бабусю! – випалив Дмитро. – Ціни ж ростуть! А ти ж пам’ятаєш, як хотіла, щоб я відвіз тебе до рідні? Пам’ятаєш?
– Так, пам’ятаю… – тихо відповіла Олена Петрівна, досі не розуміючи, до чого він клонить.
– А в мене авто старе, бабуню, на ньому ми не доїдемо, розсиплеться дорогою. Кредит мені більше не дають, кажуть, годі. Кредитна історія в мене, знаєш, не найкраща…
– Знаю, знаю, що ти позичав, але ж, здається, віддав уже? То що ж ти зараз хочеш, Дмитрику? – бабуся досі не ловила суть.
– Ти ж відкладала на поминки? Сама казала, причому таку суму назвала, ніби не на поминки, а на весілля! Ну що, хочеш, щоб там усі наїлися, напилися й у танці пустилися? Це ж поминки, бабусю, нащо стільки?
– Думаєш, я тебе в останню путь по-людськи не проведу? – продовжував Дмитро. – І проведу, і пам’ятник поставлю, адже в мене, окрім тебе, майже нікого й нема. Але я хочу, щоб ти ще пожила добре. Тобі ж нове пальто треба, черевики, якщо до рідних поїдемо, та й взагалі все потрібно. А мені на авто треба додати трохи грошей. Старе продам, куплю новіше. На старому ми не доїдемо, воно розваливається. На нове не вистачить, ну й нехай, головне – щоб їздило. А ще на море тебе відвеземо, ми з Олесею збиралися, тебе візьмемо. Олеся, знаєш, яка в мене чудова? Я на ній одружуся, тільки грошей поки замало…
Олена Петрівна слухала онука, не перебиваючи. Дмитро справді хлопець хороший, тільки непосидючий. Як щось йому в голову влізе – все, пиши пропало! То раптом дорогу гітару купить, музикою захоплювався, а тепер каже – часу нема. На старій машині після роботи таксував, людей на вокзал возив. Але тепер каже – авто зовсім зносилося, зламалося.
– Не розумію, Дмитрику, хто ж купить твою зламану машину? Кому вона така потрібна? – дивувалася бабуся.
– Та що тобі, бабусю? Знайдуться люди, на запчастини розберуть, вигідно продадуть. Або майстри знайдуться, самі полагодять. А мені її лагодити за свої гроші – сенсу нема. Краще продам і докину. То що, даси мені свої похоронні?
Олена Петрівна задумалася. Дмитра вона виростила з трьох років. Донька її, Наталя, як другий раз заміж вискочила, так одразу до матері приїхала.
– Мам, нехай Дмитро поки в тебе поживе? Нам з Олегом треба сімейне життя налагодити. Потім заберемо.
Але Олена Петрівна відразу зрозуміла – не заберуть вони Дмитра. І не помилилася. Наталя народила доньку, Марійку, і почалося: то складки на ніжках несиметричні, то зубки неправильно ростуть, то літери не вимовляє. Марійку по лікарям возили, а до Дмитра руки не доходили. Та й інша бабуся там командувала, із внучкою сиділа. А до Олени Петрівни Марійка заходила рідко, ніби чужа, уникала. Мабуть, щось наговорили.
Так і пішло. Дмитро хотів жити лише з улюбленою бабусею, і вона не заперечувала – онука щиро полюбила. Наталя іноді давала трохи грошей, але чи вистачало? Хлопець ріс не по днях, а по годинах. Олена Петрівна на собі економила, аби Дмитро ні в чому не відставав.
Був і складний вік, коли Дмитро вже дорослий, а розум дитячий. Після навчання пішов працювати, то одного хоче, то іншого, а на все не вистачає. Тоді позик набрав, стару машину задешево купив, перед дівчатами хизувався, возив їх. Але потім ніби очутився, працював на двох роботах – і на заводі, і в таксі по вечорах. Заплатив борги, а останнім часом Дмитро справді дорослішав. З’явилася дівчина, Олеся, розумна, добра. Схоже, це вона так на онука впливала. Ось, скоро одружуються, і, мабуть, житимуть у Олени Петрівни.
Чи знайЧи знайдуть вони спільну мову з невісткою, чи час їй уже готуватися до вічності – дідова роздумувала, але серце підказувало, що найкраще ще попереду.
