Колись давно, ще за часів нашого весілля, мій чоловік Олексій Білий був найдобрішою душею на всій Волині. Лагідний, уважний, з відкритим серцем. Та була в нього одна вада — сестра. Ганна. Жінка з невичерпною вигадкою та хисткістю обертати будь-яку розмову на натяк… про дорогенький подаруночок.
Вона ніколи не казала прямо. Її слова завжди були ніби невинні спостереження:
— Ох, діти так мріють про той новий козацький мультфільм у кінотеатрі, але ж квитки, матінко, як дорого! — зітхала вона, заплющуючи очі. І мій Олексій, ледве почувши це, негайно купував квитки, сам вів небожів до кіно та ще й годував їх варениками з вишнею.
— Яка ж чудова погода! — продовжувала Ганна. — А ви все вдома сидите. У парк би вибратися, на гойдалки! — І хто ж, як ви думаєте, катався з її дітьми? Звісно ж, ми. І знову — за наші гривні.
Я не вмію ловити натяків. І не хочу. Люблю, коли все чесно. Якщо тобі щось треба — скажи. Попроси. Поясни. А не вертися, ніби й сама нічого не хочеш.
А Олексій завжди миттєво тямив її «натяки». Він обожнював небожів, до самозабуття. Але масштаби його балування вже переходили межі. Велосипеди, телефони, поїздки — все це стало звичним. Ганна лише бровою поведе — і чоловік уже біжить виконувати.
Недавно був День Ангела у Ванька — Ганчиного сина. Ми й так подарували йому розкішний велосипед, що коштував нам чималих грошей. Я була певна — цього більш ніж досить. Але, як виявилося, для Ганни «велик» — це дрібниця. В її очах, дитині терміново потрібно їхати у Карпати. І не самотужки — з нею, звісно. Хіба хлопцю можна одному?
Мовою Ганни це звучало так:
— Ванько аж сльозами обливається, як згадує про Говерлу…
Олексій тоді привіз небожеві замість путівки — торт із маками та вишивані рушники з його ім’ям. Я того дня була на роботі, а чоловік поїхав сам. І це, як ви здогадуєтеся, було як відерце води на голову сестри.
Та Ганна не здалася. Її апетити росли рік у рік. Чоловікові це, наче, не заважало. У нас не було своїх дітей, і він віддавався небожам цілком. Можливо, тому, що його батьківській енергії просто немаІ от тепер, коли в наших обіймах з’явилася маленька Олеся, Олексій нарешті усвідомив, що справжня родина — це не про подарунки та вимоги, а про тиху радість і щирі почуття.





