— Привіт, Марічко! — весело промовила Соломія, набираючи номер. — Ми з чоловіком хотіли б до вас на вихідні заїхати! Можна?
— Привіт… — почувся холодний голос. — Ні, не можна.
— Як це? — здивувалася Соломія.
— Так, як сказала, — сухо кинула Марія.
— Ти щось ображена? Я не розумію…
— Ти ще й питаєш? Після того, що ти зробила, я не хочу тебе знати! — різко вигукнула Марія.
— Що я зробила? Про що ти?
Сестри Коваленко виросли в селі на Полтавщині. Старша, Марія, залишилася після школи вдома: закінчила училище, стала бухгалтеркою. Вийшла заміж за місцевого підприємця Богдана, разом збудували хату, народили сина Івана та допомагали вести родинну справу.
Молодша, Соломія, завжди мріяла про місто. Виїхала до обласного центру, влаштувалася продавчинею у великий магазин. З чоловіком, Олегом, що працював на фабриці, жили в орендованій двокімнатній квартирці. Рівно через два роки після весілля народилася їхня донька Даринка.
Попри відстань, сестри підтримували зв’язок. Коли Даринці виповнився рік, Соломія частіше почала гостювати у Марії. Свіже повітря, дитині корисно, та й допомога сестри не завадить. Іноді приїжджала на вихідні, а часом і на місяць.
Марія завжди зустрічала їх із радістю. У хаті було просторо, та й Даринка була тихою, слухняною дівчинкою. Згодом Соломія почала залишати доньку в сестри і зовсім без себе — спочатку на пару днів, потім на тиждень, а влітку й на місяць. Казала, що з чоловіком хочеться трохи відпочити. Марія не заперечувала. Працювала вдома, і, хоч це було незручно, допомагала.
Соломія ж не спішила віддавати борг гостинності. У їхній маленькій квартирі родині Марії не було місця, тому, коли ті приїжджали до міста, вони просто знімали житло. А Соломія при цьому навіть не завжди знаходила час зустрітися. То записана на манікюр, то зайнята. Іноді вони заходили до неї на годину — і все.
Але Марія намагалася не замислюватися. Головне, щоб діти були дружні, а сестра, хоч і не ідеальна, все ж рідна.
Іван виріс, збирався вступати до університету. Батьки були готові платити за навчання. Та напередодні подачі документів Марія сильно захворіла: висока температура, слабкість. Богдан обіцяв відвезти сина до міста, але не міг супроводжувати — була робота.
Тоді Марія наважилася подзвонити сестрі:
— Соломієчко, — ледве чутно прошепотіла вона. — Ти не могла б завтра допомогти Іванові з документами? Зустріти, відвести до університету, підказати… Щоб він у тебе переночував? Богдан зранку забере…
Настала довга пауза.
— Вибач, у мене не вийде, — почулася відповідь.
— Чому? — Марія не вірила своїм вухам.
— Я записана до салону, потім з Даринкою по магазинах — їй у табір скоро, треба все купити.
— Соломіє, я тебе ніколи ні про що не просила. Це лише один день…
— Не можу, чесно, — відрізала вона.
— А переночувати? Ну хоч би на підлозі!
— Маріє, він же вже дорослий хлопець. Куди я його? До себе? Чи до кімнати Даринки? Вони ж обоє підлітки, якось незручно. А кухня у нас тісна — ти ж знаєш…
Марія відчула, як спалахнув гнів. За стільки років вона ні разу не відмовила сестрі. Завжди приймала, годувала, доглядала. А натомість — таке…
— Гаразд. Я все зрозуміла, — тихо сказала вона.
У кінці допомогла інша родина — двоюрідний брат Богдана, з яким вони рідко спілкувалися. Він із задоволенням відвіз Івана, допоміг із документами, навіть прийняв у себе та показав місто.
Іван вступив. Батьки зняли йому житло. Він виріс — відповідальний, добрий. Але Марія не могла забути: у найважчий момент рідна сестра просто відмовила.
Минув місяць. І от дзвінок:
— Привіт, ми з Даринкою хочемо на тиждень до вас — у мене відпустка, у неї канікули!
— Ні, — спокійно відповіла Марія.
— Як це — ні?
— Так, як сказала. Більше ви в мене не залишитесь. Хочете свіжого повітря — знімайте хату. Але на мою допомогу не розраховуйте.
— Це через Івана?
— Так. Один-єдиний раз попросила, а ти мене відправила. Роками ви у мене відпочивали, а коли мені знадобилася допомога — ти вибрала салони й магазини.
— Ну, пробач… — спробувала вставити Соломія.
— Вже не треба, — різко перервала Марія.
Більше вони не спілкувалися. Даринка й Іван продовжували бачитися — і Марія не забороняла. Дівчина була ні до чого. Але в її домі вона більше не ночувала.
А Соломія й через роки не вважала себе винуватою. “У неї ж велика хата, їй було нескладно”, — думала вона. Але більше у той дім вони так і не зайшли.
Іноді краще взагалі без сестри, ніж із такою, на яку не можна покластися у найважчий момент.
