**Щастя, коли за спиною родина**
Повернувся з армії, Федько був ще дужчим, ніж пішов. Молодший у великій родині, де було четверо братів, він, здавалося, убрав у себе все найкраще від усіх. Високий, майже під два метри, плечистий, із світлим волоссям та блакитними очима, що дивилися на світ доброзичливо, завжди готовий прийти на допомогу, та й силою Господь його не обділив.
Не минуло й трьох днів, як він повернувся до рідного села Зеленоділля, встиг побачитися з родичами та друзями, коли йшов із крамниці та побачив Соломію. Він осторопів, побачивши перед собою таку гарну дівчину, хоч і не дуже високу.
Невже в нас водяться такі красуні? усміхнувся він. Чи я щось пропустив, чи нові дівчата вже виросли?
Добрий день, відповіла вона, сміючись. Ну звісно, не пригадаєш, я не з цих країв.
Федько мене звуть, а тебе?
Соломія, Соломія Олексіївна, вчителька початкових класів, рік уже як переїхала.
Ага, а я тільки з армії.
Вони довго стояли й розмовляли, ніби зналися сто років. Вже й сусіди почали поглядувати на них, мабуть, у думках уже й повінчали. У селі так швидко А Федько з Соломією й справді так сподобалися одне одному, що розлучатися не хотілося.
Ввечері Федькові не давали спокою думки про Соломію.
Мамо, а де живе нова вчителька, що дітлахів у школі вчить?
Мати здивовано глянула на нього.
У будиночку біля колишньої Харитини. Там і влаштувалася. А що, сподобалась? Вже й примітив дівчину?
Примітив і здивувався, промовив Федько і вийшов із хати.
З того часу вони почали зустрічатися, а потім Федько запропонував Соломії одружитися, і вона погодилася. Гуляла весілля на все село. Дехто із дівчат нарікав:
Чому одружився з приїжджою? У нас же й своїх гарних чимало!
Та з часом усі звикли, тим більше Соломія дітей учила, і село її за це поважало. Батьки були задоволені, а діти її любили.
Федько перебрався до Соломії, адже у батьківському домі жив один із братів із сімєю місця не вистачало. Він був майстерний на всі руки, усе в нього виходило, і сила була.
Соломієчко, зроблю до хати прибудову, казав він. Місця нам не вистачає, а ще й діточки будуть.
За кілька років Федько збудував хату, якій заздрило все село. Міцний, як і сам, такий і дім зробив. Соломія тільки раділа. Жили вони дружно. Та була одна проблема своїх дітей у них не було. Соломія дуже любила дітей, віддавала себе учням, але власних не мала.
Чому я не можу завагітніти? часто думала вона. Раптом через це Федько мене покине? Він так хоче діточок, вже й дім готовий.
Чому в нас немає дітей? думав Федько. Може, через мене? А якщо Соломія піде?
Думали обоє, але до лікарів не йшли то боялися почути діагноз, то сподівалися на диво. А час минав. Ось уже Соломії тридцять, а Федькові тридцять два. Одного разу вона побачила по телевізору передачу про прийомних дітей, і в неї зявилася думка.
Треба взяти дитину з дитбудинку, і буде в нас син.
Та як на це Федько погляне? Раптом не схоче? Чужа ж дитина
Думала довго, а за вечерею не витримала:
Федьку, може, візьмемо дитину з дитбудинку? і подивилася йому в очі.
Чоловік аж поперхнувся, відкашлявся, а потім відповів:
Соломіє, ти в мене думки читаєш. Я сам давно про це думав, та не знав, як ти поставишся. Але сподівався, що зрозумієш.
Господи, Федьку, яка ж я щаслива! кинулася до нього дружина.
Дізнавшись усе про дитбудинок, вони поїхали до міста. Він був за високим парканом, біля лікарні. У кабінеті директорки вони ввічливо привіталися:
Добрий день, Наталіє Петрівно.
Добрий, сідайте. Гадаю, розмова буде довгою.
Наталія Петрівна розповіла все, розпитала про них, пояснила, які документи потрібні. Довго вивчала, з ким має справу. Нарешті запропонувала:
Ходіть, подивіться на діток.
Дітей було небагато. Соломії сподобався хлопчик років семи, схожий на Федька такий самий кремезний, із блакитними очима. Наталія Петрівна, помітивши їхній погляд, тихо промовила:
У Івасика є молодший братик, Петрик. Їх не можна розлучати.
У Соломії в серці відразу вщ





