Ще один шанс на щастя
Олена прокинулася у чудовому настрої. Сьогодні їй виповнилося вісімнадцять. Вона відчувала, що цей день буде особливим. У душі вже співало від передчуття сюрпризів, а найбільше їй хотілося тоненького каблучка з крихітним діамантом.
— З днем народження, доню! — у кімнату увійшли батьки. Мама тримала в долоні малесеньку коробочку, а тато сяяв від щастя.
Олена зірвалася з ліжка, відкрила коробочку й, затримавши подих, наділа каблучок на палець.
— Воно неймовірне… Дякую вам! Але ж воно, мабуть, дуже дороге…
— Ти у нас одна, Оленко. На такий день нічого не шкода, — усміхнувся батько.
— І це ще не все, — підморгнула мама. — Ми з татом вирішили: раз у нас відпустка, а в тебе канікули, їдемо на море. Валізи вже в машині!
Олена не вірила своєму щастю. Море! Сонце! Купальники! Подруги позаздритимуть — особливо Даринка, яка постійно хвалилася своїми поїздками.
Дощ за вікном уже стих, коли сім’я виїхала за місто. На трасі було оживлено. Олена дивилася у вікно, мріючи про те, як повернеться засмагленою та щасливою…
А потім — темрява.
Вона опам’яталася у білій палаті. Усе тіло боліло, кожен рух відлунював нестерпним горем. Коло неї схилилася жінка у халаті, поправляла подушку.
— Тихше, доню… Не вставай. Зараз покличу лікаря.
Олена ледве ворухнулася. І тут же — жахливий страх.
— Де мама? Тато?! Я хочу їх бачити!
Лікар у окулярах сів біля неї. Він був спокійним і суворим.
— Олено… Стався ДТП. Ваша машина зіткнулася з вантажівкою. Батьки… вони не вижили. Ти залишилася одна.
Світ розвалився. Тіло пронизала не біль — пустота. Олена не вірила. Ні, її тато не міг… Він завжди їздив обережно…
Але слова лікаря виявилися правдою.
Минали дні. Олена лежала під крапляницями, і щоразу, засинаючи, кликала батьків. Одного разу лікар сів біля ліжка і тихо промовив:
— Олено… ти перенесла дві важкі операії. Ми врятували тебе. Але ти… більше не зможеш мати дітей. Пробач…
Це був другий удар. Глибокий, ніж у серце.
Після виписки виявилося: з родичів — лише бабуся по батькові, та й та живе у глухому селі на Чернігівщині, хвора й самотня. З близьких — лише подруга Даринка, та й та, здавалося, приходила більше з почуття обов’язку. Кілька разів з нею завітав хлопець на ім’я Тарас, з яким Олена гуляла в парку. Але незабаром він зник.
А одного разу Даринка прийшла не сама — з Артемом. Той відразу помітив Олену. Її мовчазність, сумний погляд. І коли почув про трагедію, захотів стати для неї опорою.
Він почав з’являтися все частіше. Іноді без Даринки. Гуляли удвох. Олена оживала. Вперше задовго сміялася. І боялася: як би не образити подругу. Вирішила поговорити.
— Дарино… Пробач, якщо ти ображаєшся через Артема…
— А ти, якщо я ображаюся, кинеш його? — холодно посміхнулася та.
Олена збентежилася:
— Ну що ти, я… просто не хочу втратити тебе.
Даринка кивнула, але в очах у неї затаїлася злоба.
— Ця каліка… А Артем ще й віриться. Я б їх ніколи не знайомила, знай я, чим усе обернеться…
Артем же наче не помічав шрамів Олени. Він бачив лише її очі. Носив квіти. Говорив, як сильно її любить.
І Олена розквітала. Але страх не відпускав. Одного разу вона вирішила зізнатися Даринці:
— Лікар сказав… я не зможу мати дітей. Як йому про це сказати? Він же піде…
— Звісно, скажи, — з фальшивою турботою кивнула Даринка. — Він має право знати…
Насправді ж Даринка одразу побігла до Артема. Розповіла все — у своїй манері.
— Олена не зможе народити. Не знаю, чи скаже тобі сама… але ти повинен знати, з ким маєш справу.
Артем мовчав. Дивився на неї довго. Потім сказав одне:
— Дякую. Більше можеш нічого не говорити.
І пішов.
Олена чекала його вдома. Ходила по кімнаті, збиралася з духом.
Коли він увійшов, вона проговорила з тремтінням:
— Мені потрібно тобі дещо сказати…
Він підійшов і обійняв:
— Не треба. Я все знаю. І люблю тебе. Все одно.
Вона навіть не встигла запитати, звідки він дізнався. Важливим було одне — він поруч.
Весілля було скромним, але щасливим. А одного разу він сказав:
— Давай візьмемо дитину з дитбудинку?
Вона розплакалася. Це було її порятунком.
Так у них з’явилася Софійка.
Дівчинка росла улюбленицею. Олена балувала доньку безмірно. Все — найкраще. А коли Софійка пішла до школи, Артем почав хвилюватися.
— Ти не бачиш? Вона не вчиться. Маніпулює тобою…
— Усі дівчата фарбуються, — махнула рукою Олена. — Не чіпай її.
Софійка хитрила. Ховала телефон, робила вигляд, що вчить уроки. Батька дратувала її брехня.
І Олена зрозуміла, що їй треба знайти в собі силу визнати помилку та повернути Артема, поки не стало надто пізно.
