У сірий листопадовий вечір у містечку Діброві, пройнятому запахом вогкості та опалого листя, Тарас зупинився біля вітрини старенького антикварного магазину. Годинники, маленькі й витончені, з потертими циферблатами й тоненькими стрілками, немов шепотіли про минуле. Вони нагадали йому про діда, про ті дні, коли він, ще хлопчисько, заворожено стежив за рухом шестереньок під його лупою. Тарас дивився, як стрілки повільно повзуть уперед, і раптом усвідомив: він не хоче поспішати. Не зараз. Не туди, де на нього чекає кінець вісімнадцяти років життя. Всередині все вже було вирішено, але ззовні — лише сірий дощ, брудні калюжі й холод, від якого ніяло серце.
Тарас увійшов до залу суду із запізненням на чверть години. Його майже колишня дружина, Соломія, сиділа біля вікна, склавши руки на папці з документами. Її обличчя було спокійним, але пальці, що перебирали куток паперу, виражали напругу. Вона не дивилася на нього, не сердилася — просто чекала, наче це була не кінцівка їхньої історії, а ділова зустріч. Тарас згадав, як вони колись удвох збирали меблі у своїй першій квартирі: сперечалися, сміялися, пили чай просто на підлозі. Цей спогад різнув, як уламок скла, і він проковтнув його, не знайшовши слів.
Суддя була швидкою, як вітер за вікном. Питання, підписи, штамп — усе зайняло менше десяти хвилин. Ніби їхні спільні роки — відпустки, сварки, ночі під старою ковдрою — можна було вмістити у кілька формальностей.
На виході Соломія сказала:
— Не забудь засвідчити папери у нотаріуса. Сьогодні.
Тарас кивнув. Хотів сказати «пробач», але не знав за що. Хотів сказати «дякую», але не знайшов за що. Натомість вимовив:
— Ти… гарна.
Вона подивилася на нього, як на незнайомця, і пішла. Її кроки потонули у шумі дощу, а легкий аромат її парфумів залишився у повітрі, як привид їхнього минулого.
Тарас застиг у порожньому коридорі суду. Десь грюкнули двері, хтось покашляв, хтось говорив по телефону. А він думав: «Це кінець? Чи початок?»
Замість дому він пішов до дідової майстерні, у старий куточок Діброви, де час ніби застиг. Маленька кімната з низькою стелею пахла олією й пилом. Полиці були заставлені баночками з гвинтиками, коробками з пружинами та старим плакатом про годинникарську справу. Ключ від майстерні все ще лежав у його старому гаманці, у потертій кишені. Тарас відчинив двері, увімкнув світло. Лампа мигнула, але засвітилася, заливши все знайомим жовтим світлом, від якого в дитинстві в нього ніяли очі.
Годинник на стіні цокав, ніби зберігав ритм його життя. Тарас сів за старий стіл, провів пальцями по його шорсткій поверхні, відчуваючи кожну тріщинку, кожну подряпину. Його руки тремтіли — не від страху, а від раптового відчуття, що в них знову з’явився сенс. Він дістав із шухляди старі годинники, які так і не полагодив багато років тому. Розібрав їх, розклав шестерні на тканині, уважно дихаючи. Зібрав. Завів. Тік. Ще тік. І раптом — час зашепотів, немов промовив: «Я все ще тут».
Наступного дня він повернувся. Потім ще. Через три тижні він змінив стару вивіску на нову: «Майстерня відкрита». Папірець висів на крихітній липучці, але тримався впевнено, наче знав своє місце.
Люди потяглися до нього. Літні жінки приносили антикварні годинники з обережною надією в очах. Чоловіки з дорогими механізмами приходили з розгубленістю, наче поломка порушила їхній світ. Підлітки пропонували дивні ідеї: «А можна, щоб циферблат світився?» Тарас кивав, брав у руки їхні скарби й лагодив. Мовчав. Слухав. Іноді люди казали не про годинники, а про свої біди — про розлучення, про втрати, про те, що зламалося всередині. А він вставляв гвинтик, і механізм знову оживав.
Одного разу до нього зайшла дівчина — тендітна, з каштановими кучерями та леся й усмішкою, яка нагадала йому теплі літні дні.
