Я більше не витримую. Куди подіти мою літню матір?
Я не знаю, скільки ще вистоя. Спочатку здавалося, що впораюся. Що це лише важкий період, що кохання та терпіння допоможуть пережити все. Але тепер я на межі. Емоційно, фізично, морально. Можливо, хтось засуджуватиме мене за ці слова. А хтось зрозуміє, бо сам через це пройшов. Хочу розповісти свою історію — не щоб виправдатися, а просто виговоритися.
Мене звати Соломія, я — друга донька в родині. Старший брат Марко на три роки старший. Мати народила нас уже у зрілому віці: його — у сорок два, мене — у сорок п’ять. Батьки довго не мали дітей, і коли нарешті це сталося, мати вважала нас справжнім дивом. Ми були її сенсом життя. І попри різницю у віці з іншими матерями, вона давала нам усе — турботу, тепло, освіту.
Коли мені було сімнадцять, помер батько. Для нас із братом це був жахливий удар, але для матері — кінець світу. Вона ледве відходила від горя, і я, як могла, підтримувала її. Марко поїхав навчатися, а потім перебрався до Канади — працювати, будувати кар’єру, заводити родину. Ми лишилися вдвох. Я — і мама.
Минуло багато років. Зараз мамі сімдесят вісім. І я все ще поряд. Тільки тепер це вже не просто мати. Це людина, яка потребує постійного догляду. Майже цілодобового. І я не справляюся.
Мати забуває найпростіші речі. Залишає увімкненим праску, не вимикає плиту, може покласти чайник у холодильник, а молоко — у шафу. Я вже сто разів казала, що не треба мені допомагати — я все зроблю сама. Але вона продовжує — з добрих намірів, зі звички, з бажання бути корисною. Тільки це більше заважає, ніж допомагає. А мені соромно сказати: «Мамо, не роби цього», — бо я бачу, як їй боляче від усвідомлення власної безпомічності.
Недавно сталося найстрашніше. Мати вийшла на вулицю й не повернулася. Вона забула, куди йшла. Забула, де живе. Ми шукали її більше трьох годин. Я обдзвонила всіх знайомих, оббігла увесь район, ледь не збожеволіла. Знайшла її випадково — подруга побачила її в іншому кінці міста й подзвонила мені. Мати була збентежена, змерзла, налякана. А я — вичерпана, зламана, спустошена.
Але це — не виняток. Це стало повсякденністю. Постійна напруга. Постійний страх, що щось станеться. Постійна відповідальність. Я не можу розслабитися ані на хвилину. Прокидаюся серед ночі від шуму. Не їжджу нікуди. Я не живу — я існую. Я — не донька, я — сидЯ — в’язень власної любові, і не знаю, чи залишилося в мені ще достатньо сил, щоб знайти вихід.
