Він — батько лише для однієї з двох доньок. Та хіба ж у нашої дитини немає серця?..
Коли я виходила заміж за Богдана, знала, що в нього вже є донька від першого шлюбу. Він не приховував цього, навпаки — одразу сказав, що не кине свою дитину й допомагатиме їй, як зможе. Я сприйняла це з повагою. Адже дівчинка не винна в тому, що її батьки розійшлися. Не ревнувала, не втручалася — думала, що чоловік, який піклується про свою дитину, стане таким самим батьком і для нашої.
Але все пішло не так.
Коли народилася Олеся, я раділа, що тепер він поділить любов порівну. Він багато працював, брав додаткові зміни, щоб забезпечити нас. Але увага… вся увага йшла туди, до іншої родини. Кожної неділі — він їхав до старшої. Подарунки, кафе, кіно, світлини з хештегами “найкраща донечка у світі”. А наша Олеся? Вони майже не спілкувались. Йому, мабуть, було нудно з немовлям. Він пояснював втомою, казав, що вона ще мала, що потім, коли підросте — вони будуть разом читати, грати, проводити час. Я вірила. Сподівалася. Чекала.
Але час минав, а нічого не змінювалось.
Коли старша пішла до школи, Богдан почав давати більше грошей. Я вже працювала, і це не било по кишені. Та потім почалися дзвінки. Старша сама просила: то новий смартфон, то кросівки, то косметика, то поїздка до Карпат. Його колишня дружина нічого не вимагала, не можу її за це докоряти. Але дівчинка швидко зрозуміла, як керувати батьком. А він дозволяв. Відчував провину. Мабуть, за те, що пішов. І намагався її “купити”.
Його колишня навіть сварилася з ним. Казала, що розбещує дитину, що подарунки не замінять любові. Але Богдан лише махав рукою: “Хоч так віддячу”. Тільки перед нашою донькою він ніякої провини не відчував. Хоч часу з Олесею не проводив взагалі.
Кожні іменини старшої — свято. Квіти, торт, фотозйомка. Кожна неділя — обов’язкова зустріч. А нашу він ніколи не брав. Казав, що старша ревнуватиме. Що не треба псувати стосунки. А як же почуття Олесі? Чому її можна ігнорувати заради чужих емоцій?
Я мовчала. Та серце боліло. Не показувала Олесі свого смутку, але вона бачила. Вона росла в домі, де батько є… лише на папері. Він поруч — тілом. Але не душею. Він лежить на дивані, грає у телефон, промовляє дві фрази на день. А вона хоче, щоб і її взяли за руку, запитали, як день, почитали казку вночі.
Зараз старшій майже шістнадцять. Її бажання стали просто космічними. Іноді я в шоці. Богдан ніколи не відмовляє — купує все, що вона забажає. Смартфони, брендовий одяг, поїздки до Європи. Цього року — вже дві. А нас не може вивезти на відпочинок уже три роки. Завжди нема грошей. Втомився. Робота.
Цього літа Олеся знову лишилася зі мною в Києві, коли її сестра летіла за кордон. Тоді я не витримала. Вперше сказала все. Не кричала. Але з болем. Сказала, що мені боляче. Що гірко дивитися, як він забуває про нашу дитину. Що дівчинка, яка двічі на рік відпочиває за межами країни та отримує найдорожчі подарунки, не може вважатися “потерпілою”. А ось Олеся… вона вже три роки не бачила моря. Ніколи не отримувала подарунків просто так. Але вона любить тата. Чекає на нього. Вірить, що колись він її помітить.
А він певний, що ставиться до обох доньок однаково.
Я все частіше думаю — може, лише розлучення відкриє йому очі? Тоді він зрозуміє, що й у Олесі є серце. Що й вона заслуговує батька, а не тінь на дивані. Тільки мені страшно. Адже я все ще люблю цю людину. Але не можу більше дивитися, як наша донька росте з порожнечею в душі…
