**Що ти ховаєш у холодильнику?**
Ніколи не думала, що колись почую фразу: «Тобі б замок на холодильник поставити». Спочатку сміялася – ну який замок, це ж просто їжа! Здавалося, це просто жарти. Аж поки одного разу в супермаркеті не побачила на вітрині пластмасові фіксатори – замки на холодильники. І раптом зрозуміла: це може стати моїм порятунком. Мене звуть Олена, і я втомилась… втомилась від того, що мій чоловік їсть усе. Всю їжу. Без залишку.
Тарас – мій чоловік. Коли ми лише почали зустрічатися, мені здавалося, що в нього просто хороший апетит. Ну любить чоловік поїсти, ну й що? Готувала я з задоволенням, балувала його смачними стравами, старалась, як могла. Мені було приємно бачити, як він уплетає вечерю за обидві щоки. Тоді це здавалося проявом любові. Зараз – егоїзмом.
З часом ситуація стала нестерпною. Приходжу додому з роботи – холодильник порожній. Вчора ввечері він був забитий до верху: борщ, м’ясо, гарнір, випічка. А сьогодні? Лише порожні контейнери, брудний посуд і сліди соусу на дверцятах. І жодного докору сумління. Тарас ніколи не питає, чи можна це з’їсти. Не уточнює, чи залишити мені щось. Він просто відкриває холодильник – і з’їдає все, що бачить.
Найобурливіше те, що я навіть почала ховати продукти. Так, як у дитинстві! Ховала сир за банками, залишала собі йогурт у пакеті на балконі, засовувала подалі улюблену курку… Все одно знаходить. Ніби нюх у нього – як у мисливського пса. Одного разу я навіть побачила, як він розігріває те, що я припрятала, і з задоволенням їм ласує, причмокуючи. А потім ще й миску не помив.
Коли я пожалілася подрузі, та лише усміхнулася:
– Зате який апетит! Радій, що не відмовляється від їжі, значить, смачно готуєш.
Смачно – так. Але ж я теж людина! Іноді мені хочеться просто взяти контейнер, відкрити його, сісти на кухні з чашкою чаю та поїсти в тиші, без поспіху. Але кожного разу мене випереджають. Мій чоловік.
Одного разу я спеціально купила все, щоб приготувати те, що любить старша дитина – палянички з м’ясом. Старанно замісила тісто, зробила фарш, спекла. Син мав прийти зі школи пізніше, а я залишила йому половину на вечір. Але коли ми з ним повернулися додому – паляничок уже не було. Тарас з’їв усе. Один. За годину.
Син розплакався. Я не витримала і вперше в житті накричала на Тараса. А він у відповідь лише знизав плечима:
– Хотілося. І що тепер?
У Тараса, треба сказати, зовнішність відповідна – животик, пухкі щоки, постійне сопіння від переїдання. У молодості він хоч ходив у спортзал, а зараз – лише телевізор і їжа. Коли я одного разу сказала йому, що так багато їсти – шкідливо, він образився. А коли я натякнула, що, може, варто схуднути – відповів, що любить себе таким, який є.
Я економлю, рахую копійки, купую продукти зі знижками, а він все це зметає за півдня. Бюджет тріщить по швах. Я залишаю в магазині майже половину своєї зарплати – лише на їжу. А він? Він вважає, що продукти – це моя обов’язок. А його – їсти.
Одного разу я не витримала:
– Якщо ти їси на трьох, почни хоча б платити за їжу. Принеси продукти сам. Хоч на тиждень.
Він подивився на мене так, ніби я запропонувала йому нирку продати.
– Що, тепер я буду годувати всіх вас? – обурився. – У нас спільна сім’я, а ти з претензіями.
Ось тоді я зрозуміла – справа не в їжі. Справа в повазі. А точніше – у її відсутності. Якщо чоловік вважає нормальним спустошувати холодильник, навіть не залишивши яблука дитині – він не думає ні про кого, окрім себе. Це боляче. До сліз.
Діти вже теж почали помічати, що їм дістаються лише «обгризки» після тата. А коли я зварила узвар і спеціально сховала банку в коморі – старший сказав: «Мамо, ти тепер як у мультику – їжу від тата ховаєш». І це було боляче. Бо правду сказав.
Я не хочу перетворювати дім на поле бою. Але якщо ситуація не зміниться, мені справді доведеться купити той бісів замок. Замикати холодильник на ключ. Або… просто поставити ультиматум.
Бо я – не кухар у їдальні. І не прислуга. Я – дружина. І мати. І теж заслуговую, щоб мене поважали. Навіть у дрібницях. Навіть тоді, коли йдеться про звичайну вечерю.
