Що вона в ньому знайшла — через десять років
Ми чекали цієї зустрічі, здається, ціле століття. Минуло рівно десять років після останнього дзвоника в нашій сільській школі під Житомиром, і ось — майже весь наш 11-Б знову зібрався у знайомому класі. Усі, крім Тараса, якого доля закинула у вічні відрядження, та Оленки, що сиділа вдома з немовлям.
А потім двері відчинилися — і вона увійшла.
Марійка.
Та сама. Та, через яку колись у половини класу перехвалювало подих. Та, чия посмішка у коридорі вибивала ґрунт з-під ніг. І ось вона знову серед нас. Тільки тепер з перснем на безименному пальці і з тією ж м’якою усмішкою, що, здається, не підкорюється часу.
— Сергію, ти зовсім не змінився! — кинула вона через стіл.
Я хотів відповісти щось гостре, але в горлі пересохло. Усе, як тоді. Тільки зараз нам уже не сімнадцять.
У одинадцятому класі ми, хлопці, поводилися як ідіоти. Шість здоровилих дурнів були по вуха закохані в одну й ту саму дівчину. У Марійку. Розумниця, красуня, найкраща учениця. А головне — з якимось світлом усередині. Вона дружила з усіма, ні з ким не загравала, нікого не виділяла. І цим зводила з розуму ще більше.
— Чого ви за нею торочитеся, як цуценята за котлетою? — злосливо сипіла Надька Ковальчук, дівчина з сусідньої парти.
— Тобі заздрісно? — відрубав Тимур.
Я не помітив тоді, як стиснулися її руки. Не зрозумів, що очі блищать не від злості — від сліз.
Марійка ж дедалі частіше залишалася після уроків з Валерком Захаренком. Тихий, скромний, непомітний. Такий, про яких зазвичай кажуть «нічого особливого». Але він носив їй портфель. Ходив із нею до бібліотеки. І слухав.
— Що вона в ньому знайшла? — кипів я. — Ну ж мокре місце!
— Зате в нього терпіння більше, ніж у нас усіх, — усміхнувся Тимур.
Дівчата нашої Марійці заздрили лютіше за вовчицю. Особливо Надька. Ми цього не бачили — були засліплені. А потім сталося те, що остаточно нас розвалило.
Це був звичайний день. Перед обідом. Марійка зайшла до класу, сіла — і тут же зірвалася з криком. Вся її спина та сукня були залиті густим малиновим киселем. У той день його якраз давали у їдальні. Вид цієї плями був огидливий. Марійка, червона від сорому, вибігла з класу. А ми — почали кричати один на одного. Підозри літали в повітрі, як каміння: «Ти з ревнощів!», «Ти спеціально!», «Це точно вона — Ковальчук!» І я був певен, що це зробила Надька. Просто не міг пробачити.
З того часу наш «дружній» клас розпався. Образи кипіли, підозри підточували зсередини. На випускний ми не поїхали. Не зробили жодного спільного фото. Лише атестати — і по домам. Класна керівниця тихо плакала у вчительській. Ми мовчали.
А сьогодні…
Сьогодні Марійка сидить навпроти. Та сама усмішка, тільки спокійніша, мудріша. Виявилося, це вона знайшла усіх — через соцмережі. Створила групу. Зібрала наш розкиданий клас у віртуальності, а потім — і наяву. І ми раптом згадали, що колись були близькими. Що ми — частина чогось більшого. Ми знову сиділи в тому самому класі й сміялися. Ніби час згорнувся у кільце.
А потім Марійка покликала когось із коридору. І до класу увійшов високий хлопець. Обличчя — знайоме до болю. Це був її молодший брат — Олесь, якого ми пам’ятали як худулезу, що вічно хлюпав носом.
— Ну ж бо, кажи! Ти ж обіцяв! — підштовхнула його Марійка.
Олесь завагався. А потім випалив:
— Це я тоді розлив кисель. Марійка змусила мене двічі переписати домашку, от я й… ну… віддячив.
Тиша зависла в повітрі. Ми втратили випускний — через дурня та пару ложок киселю. Хотілося одночасно сміятися й плакати.
Згодом усі ділилися історіями: хто де, у кого скільки дітей. Я мовчав. Моє життя не варте оповідей. А Марійка раптом встала і обняла за плечі Валерка. Того самого. Тихоню. Скромнягу.
— Ми одружені вже п’ять років, — сказала вона просто, ніби повідомляла про погоду.
Я стиснув зуби. Ні, не зі злості. З болю. Бо навіть через роки не зміг відпустити ту саму шкільну мрію.
Пізніше, коли галас стих, я підійшов до Валерка:
— Як тобі це вдалося?
Він подивився на мене з усмішкою.
— Пам’ятаєш, вона після школи ногу зламала? Каталася на лижах.
Я кивнув. Добре пам’ятав. Навіть заходив одного разу — з цукерками. Постояв біля дверей, пішов.
— А я приходив щодня. Прибирав, готував, допомагав. Читав їй. Потім просто сидів поруч. А одного разу вона заплакала. Сказала, що боїться не встати. Я пообіцяв, що якщо не зможе ходити — носитиму її на руках. Все життя.
Я кивнув, допив склянку:
— Ти заслужив �— Олег говорив, що ти восени всі груші з його саду поздирав, — додала Надька з хитрим блиском у очах.
