Сьогодні я вирішила записати свої думки.
Мені двадцять дев’ять, я заміжня вже п’ять років. У нас з чоловіком двоє діточок — молодшій, Софійці, лише три, і вона ще не ходить до садочка. Щойно відведемо — одразу захворює, і ми тижнями сидимо вдома на лікарняних. Тому й вирішили: поки донька не окріпне, я буду з нею. А хто ж інакше? Хата сама себе не прибере, обід не звариться, а діти самі не виростуть.
Щоденник — це справжній марафон: кухня, прання, іграшки, пелюшки, капризи, заняття зі старшим, Васильком. Вкладаю в них усі сили, годую, вчу, пояснюю. Ввечері ноги гудуть, ніби цілий день на полі працювала.
Але матері це все байдуже.
Для неї — наче й не існує, що в мене своя родина, клопоти, діти. Дзвонить щодня — і тільки дорікає. Не питає, як я, не цікавиться внуками. Лише докори:
— Знову цілий день лежала, серіали дивилася?
— У телефоні сидиш?
— Чому до мене не приїхала?
— Чому не прибрала у мене на кухні?
— Коли продукти привезеш?
Мама живе в іншому кінці Києва. Через затори — справжня подорож. А їхати мені з двома малими — залишити їх ні з ким. Поки доїду, поки вислухаю, що я «ледаща» і «нічого не роблю», поки сама все зроблю в її хаті — вже вечір, а сили на нулі. А хто в мене прибере? Хто моїх дітей нагодує?
Я намагалася пояснити, що мені важко. Що в мене й так рук не вистачає. У відповідь — образа, сльози, звинувачення:
— Егоїстка!
— Мені погано, а ти кинула!
— Чужі доньки матерям допомагають, а ти що?
Але де ж її допомога? З народження дітей вона жодного разу не приїхала просто посидіти з онуками. Ніколи не сказала:
— Донечко, відпочинь, я з ними побуду.
Коли я тільки повернулася з пологового, вона завітала. Не з борщем і турботою — а як гостя на свято. Я ледь на ногах стояла, а вона сиділа й чекала, поки я накрию стіл. Бо їй, бачте, «незручно» у холодильник лізти. Я повзла по кухні зі швами, щоб потім не чути, що «в хаті безлад і господиня ніяка».
А потім були нарікання:
— Борщ не наваристий.
— Пересолила.
— Стіл не святковий.
— Де сервіровка?
І нічого не змінилося. Вона не їздить. Не цікавиться мною. Лише дзвонить — щоб дорікнути. Вимагає, щоб я щодня приїжджала та прибирала в неї. А в мене — сили вже нема. Я ж не залізна.
Кілька тижнів тому ми посварилися. Дуже сильно. Я не витримала, вилила все, що накипіло. Відтоді вона мені не телефонує. І, знаєте? Я теж не дзвоню. І я… щаслива.
Вперше за багато років я відчула себе вільною. Спокійною. Легкою. Можу видихнути, не тріпочуся, коли телефон дзвонить. Можу не почуватися винуватою за те, що живу своїм життям.
Якби я знала раніше, що це так просто — посварилася б ще рік тому. Я не зобов’язана заслужити повагу людини, яка сама мене не поважає. Це не любов. Це — контроль і маніпуляції.
Тепер я знаю: я не маю доводити, що гідна бути її донькою. Я гарна мати, дружина і людина. А якщо вона цього не бачить — це її проблема.
Нехай живе своїм. Я потрібна у своїй родині. І тільки це має значення.
