Шлях до серця крізь бурі
Життя Оксани розсипалося, як пісочний замок. Розлучення з чоловіком вибило ґрунт з-під ніг, і вона, зібравши уламки минулого, повернулася в рідне село на Волині. Поряд була її опора — бабуся Ганна Іванівна, яка дуже любила онуку та її сина Юрка.
— Юрко — копія свого батька, Ігоря, — з гіркотою говорила Оксана, дивлячись на сина. — Лише він і залишився від того шлюбу, як світлий промінь у темряві.
— Я ж попереджала — не зв’язуйся з цим гулякою, — бурмотіла бабуся, хитаючи головою. — Одразу було видно: вітрогон, та ще й до пляшки тягнеться. Якщо з молодості п’є, далі буде гірше. А ти все твердила: «Кохання, кохання!» — ніби розум загубила.
— Що тепер про те згадувати, бабу? — важко зітхнула Оксана. — Все життя мені це пригадуватимеш? Зате Юрко у нас є, і це головне.
— Не сумуй, моя хороша, — бабуся обняла онуку. — Більше не скажу жодного слова. Подивись на себе — красуня, яку ще пошукати! Де він таку знайде, твій Ігор? Дурень, і все тут.
— У школі за мною половина класу бігала, — Оксана мимоволі поправила коси, — але зараз мені не до романів. Нікому не вірю. Усі спочатку лагідні, а потім… — махнула рукою.
— Не всі такі, як твій колишній, — заперечила Ганна Іванівна. — Ось, наприклад, Андрій. Пам’ятаєш, як він за тобою закоханий був? Хлопець золотий: працьовитий, без поганих звичок. І досі не одружений. Останній із ваших однокласників, хто ще вільний, — бабуся хитренько посміхнулася.
— Ой, бабу, не починай, — відмахнулася Оксана. — Ні про кого думати не хочу. Треба Юрка до школи готувати, дім лагодити. Батьки, як поїхали в місто за мною, так там й залишилися. Тепер я тут господиня. І тобі допомагати треба…
— Допомагати — добре діло, — кивнула бабуся, — але я не поспішаю. Влаштовуйся спочатку сама. А я що? Жива, бігаю, сімдесят років — не вирок. Дивитися на тебе та Юрка — уже щастя. А батьки твої не покинуть, допоможуть. Може, на пенсію й повернуться. Ось тоді й заживемо всі разом: ви у великому домі, а я у своїй хаті поруч.
— Ой, бабу, ти у нас квочка, — Оксана міцно обняла Ганну Іванівну і поцілувала в щоку.
— А про Андрія все ж подумай, — бабуся легенько ляснула онуку по плечу. — Такі, як він, на дорозі не валяються.
Оксана освоювалася в селі вже третій місяць. Андрій, місцевий тракторист, не спускав з неї очей. Він, як і Ганна Іванівна, вважав шлюб Оксани помилкою, від якої вона досі не оговталася. Коли й як вони з бабусею домовилися, знав тільки Господь, але постійно зустрічалися біля крамниці чи пошти. Бабуся пошепки ділилася з ним новинами про Оксану та Юрка, жалілася, що онука досі сама.
Андрій червонів, зітхав, але боявся знову почути відмову. Ганна Іванівна, бачачи його вагання, підбадьорювала:
— Вона змінилася, Андрію. Багато чого зрозуміла. Краса — не головне, з лиця води не пити. А ти для життя — саме те, що треба: надійний, господарський, добрий…
— І не красен, — усміхнувся Андрій, але одразу посоловів. — Я досі її кохаю, Ганно Іванівно. Усі ці роки тільки про неї й думав.
Бабуся прослезилася й пообіцяла допомагати.
— Тільки не поспішай, сину. Не тисни на неї. Вона ще не відійшла після розлучення, лише півтора року пройшло. ДаЮрко, стоячи поруч із новонародженою сестричкою Соломією, щасливо посміхався, бо тепер у нього була справжня родина.
