Дорога, якої ми не проїхали разом
Соломія й Олексій Григорович мріяли про одне — про авто. Не просто кусок заліза на колесах, а квиток у ту саму свободу, яку вони малювали з дня весілля. Майже тридцять років — робота, город, підробітки, відмови собі у дрібницях — усе заради однієї мрії: купити машину та вирушити в подорож удвох. Без розкладів, без метушні, лише вони й дорога.
І вони зробили це. Сріблястий «KIA Sorento» з’явився у старому гаражі поруч із вірною «Таврією», яка служила їм роками. Олексій Григорович ходив навколо авто, немов дитина, що отримала подарунок. Ніжно гладив капот, зазирав у салон, а Соломія вже уявляла, як вони мчать мостами, де ще не були, як ночують у кемпінгах, п’ють каву на заправках, дивляться на заходи сонця в чужих містах…
План був готовий давно. Усе продумано до дрібниць: маршрут, ночівлі, місця для їжі, списки речей. Олексій — за кермо й техніку. Він вивчив мапу, виписав координати кемпінгів, заправок, розрахував відстані, склав розклад зупинок. Соломія — за атмосферу, їжу та враження. У її зошиті був кожен ресторан із місцевою кухнею, кожна пам’ятка, кожне гарне місце для фото. Вони нікому не розповідали — це була лише їхня історія, особиста та таємна.
Літо добігало кінця. Залишилося закінчити справи в городі. Був вересень, прохолодний вітер нагадував про осінь. Вони їхали додому — двадцять кілометрів до Києва. Сонце хилилося до горизонту, Соломія дивилася у вікно, а Олексій щось тихо наспівував. Усе здавалося ідеальним.
Поки в мить усе не обірвалося.
Він різко скинув швидкість, вчепився у кермо, тіло рвонулося вперед — і завмерло. Машина зупинилася посеред дороги. Соломію різко притиснуло ременем, вона не одразу зрозуміла, що трапилося. Потім — крик, паніка. Олексій не відповідав. Просто обвис, схиливши голову на кермо.
Соломія викликала швидку, намагалася привести його до тями. Лікарі приїхали швидко, але… Він уже не дихав.
Серце. Миттєва зупинка. Ремень ще пах його одеколоном, а його вже не було.
Почалися формальності: поліція, донька з чоловіком, сльози, питання. Але Соломія не чула. Вона все ще сиділа в машині, на тому самому місці, де так недавно мріяла. Дивилася, як його забирають. І не проронила ні сльози. Вона спорожніла.
Минуло дев’ять днів. Потім сорок. Потім три місяці.
Донька приїжджала, приносила їжу, прибирала. Намагалася розговорити матір. Даремно. Соломія ніби пішла в себе. Механічно рухалася по квартирі, лягала, вставала, варила борщі, але душа її була замерзлою.
І одного дня донька ненарно запитала:
— Мам, а ця срібляста машина — чия?
— Олексій її… — почала Соломія, і тоді хвиля спогадів ударила її в груди. Картини промайнули перед очима: як він вибирав колір, як радів, як записував координати заправок… І тоді вона заплакала. Перший раз по-справжньому. Не тихо, не стримано — а з розривом. Так, що донька злякалася. Соломія ридала цілий день і майже всю ніч. А потім заснула. А прокинувшись — зрозуміла: треба жити. Заради нього.
Навесні вона повернулася в город. Відкрила рюкзак Олексія, що стояв неторканий, і знайшла синю папку. Їхній маршрут. Його почерк. Його помітки: «тут питимемо каву», «тут тобі точно захочеться фото».
Вона захлопнула папку. Сльози набігали, гнів клекотів. «Яка, до біса, мрія?!» — хотілося закричати. Хотіла викинути. Але не змогла. Поклала в сумку.
Тепер у город їздила електричкою. Зять забрав машину — обіцяв возити, але потім закрутився. Вона не ображалася. Нехай. Їй уже, здавалося, не треба.
Але по вечорах вона відкривала папку. Спочатку — потай. Потім — регулярно. Читала, згадувала. Він ніби був поруч. Шепотів їй: «Поїдемо, Соломіє».
І одного вечора вона наважилася. Повернувшись додому, записалася на курси. Не прості — екстремального водіння. Інструктор, хлопець років двадцяти п’яти, спочатку посміхнувся. Але Соломія була наполегливою. Вчилася, тренувалася, стискала кермо так, ніби трималася за нього, як за життя.
Вона отримала права. Справжні. З позначкою. З гордістю.
А потім прийшла до доньки. Спокійно. Впевнено.
— Марійко, зійди, будь ласка. З ключами. І документами.
Вона взяла їх, підійшла до машини. Погладила. Сіла. Завела.
А потім — рушила. Не сказавши ні слова. Через три дні вона була за кордоном — у тій країні, з якої починався їхній маршрут.
Далі — далі.
А з донькою поговорить потім. Вона зрозуміє. Адже це була їхня з Олексієм мрія. І тепер це — дорога Соломії. Дорога без нього. Але все одно удвох.
