Степан ішов пероном і радів теплому весняному сонцю. Чоловік сім років пропрацював на заробітках, займався лісозаготівлями. Тепер, заробивши чималі гроші й накупивши матері з сестрою подарунків, спішив додому.
— Хлопче, куди прямуєш? Сідай, підвезу! — почув ззаду знайомий голос.
— Діду Іване! Та не впізнав мене? — зрадів хлопець.
Старий приклав долоню до чола й, примружившись, почав вдивлятися в незнайомця.
— Це ж я, Степан! Невже так змінився?
— Стьопка! Ото зустріч! Ми вже й не сподівалися тебе побачити! Хоч би вісточку дав…
— Працював у такій глушині, що листи рідко туди доходили. Як мої? Мама, Олеся, усе гаразд? Небога вже, мабуть, до школи ходить? — усміхнувся хлопець.
Старий опустив очі й важко зітхнув:
— То ти нічого не знаєш… Лиха година, Стьопка. Дуже лиха… Матір твоя вже три роки як пішла з цього світу. Олеся в запій пішла, а потім і зовсім кинула Марічку та зникла.
— А Марічка? Де вона? — змінився в обличчі чоловік.
— Олеся її взимку покинула, ми не одразу дізналися. Закрила доньку в хаті й тікала. Через три дні моя стара почула шум, пішла глянути — а небіжка стоїть у вікні, заплакана, допомоги просить.
Забрали Марічку. Спершу до лікарні, потім у інтернат.
Усю дорогу їхали мовчки. Іван вирішив залишити хлопця наодинці з думками, не лізти у душу без потреби. За півгодини віз із конем зупинився біля занедбаного подвір’я. Степан дивився на заросле подвір’я, не впізнаючи рідну хату. На очі набігли сльози.
— Не впадай у відчай, Степа. Ти молодий, повний сил, швидко лад наведеш. Знаєш що, поїдем до нас. Справжні спочинеш, обідати будем разом. Моя стара дуже зрадіє, — запропонував дід.
— Дякую, я додому піду. Надвечір завітаю.
Весь день Степан прибирав подвір’я, а ввечері до нього завітали гості: дід Іван із дружиною — бабою Ганною.
— Степухо! Який же ти став мужній! Справжній гарбуз! — кинулася обіймати сусідку стара. — А ми вечерю принесли. Тепер поїмо, а потім допоможемо в хаті прибрати. Як же добре, що ти повернувся!
— Може, щось знаєте про Олесю? Як так вийшло? Вона ж завжди була поряд…
— Ні. Нічого. Не витримала бідолага. Спочатку чоловіка втратила, потім матір… Забагато впало на крихкі плечі. Що з Марічкою робитимеш? Може, забереш? Рідний же дядько, — спитала баба Ганна.
— Не знаю. Спочатку в хаті лад наведу, потім поїду до небоги. Поглянемо, адже вона ж мене майже не знає.
Через тиждень чоловік вирішив таки поїхати до міста, побачити Марічку. По дорозі Степан зайшов до магазину з іграшками. Вродлива брюнетка зустріла покупця теплою посмішкою.
— Допомогти з вибором?
— Так. Я в іграшках не тямлю. Ляльку, мабуть, дайте для семирічної дівчинки, і ще щось на ваш розсуд.
Дівчина спритнДівчинка швидко дістала гарну ляльку у коробці та настільну гру.
