До п’ятдесяти років у Олега Борисовича майже не було сивини, зате біс у ребра вселився насправді. І всій цій біді була виною вона — Соломія. Він зустрів її випадково, коли завітав до університету на кафедру, де викладав його старий приятель. Справа була дріб’язковою, а наслідки — доленосними.
Вона стояла біля вікна, граючи сонячними відблисками у своїх золотистих кучерях. Яскраво-карі очі, тонка постать, що випромінювала життя й зухвалість… Він, чоловік, який давно не хлопчик, раптом відчув себе на двадцять. Соломія здавалася йому втіленням усіх мрій — ніби фея, русалка, мавка. Насправді ж вона була звичайною студенткою, але Олега це усвідомлення накрило значно пізніше. Тоді він був зачарований.
Такої пристрасті він не відчував навіть до своєї дружини Марії Олексіївни в їхні перші роки. За плечима у них було тридцять років шлюбу, двоє дітей, спільне минуле, дім, взаєморозуміння і рідкі сварки. І все це ніби зникло з його голови, ледь він поглянув на Соломію.
Вона, втім, не чинила опору залицянням солидного кавалера. Навпаки — підбадьорювала. Для неї він був шансом. Виросла у скромній родині, вступила до вишу дивом, вона мріяла залишитися у великому місті. І Олег був для неї дверима в цей світ.
— Та він же дід! — тягнула її сусідка по кімнаті Ярина. — Ти з глузду з’їхала? Ти з ним жити зможеш?
— Ще який він не дід, — відмахнулася Соломія. — Бадьорий, при грошах, закоханий по вуха. Дивись — скоро одружується.
Олег закохався по-справжньому. Він був ніжним, щедрим, уважним. Але жодного разу — жодного слова — не згадав про розлучення. Соломія чекала, сподівалася. Її плани були прості: діти Олега давно розлетілися, дружина здорова, живуть мирно. А він — із статком. Все йшло до весілля. Та Олег раптом почав втомлюватися. Виявилося, що ритм молодої коханки — не по силам зрілому чоловікові. Йому б бажалося бачитися раз на тиждень, та й то в готелі, а решту часу — сидіти вдома, де затишок, борщ і улюблена Марія.
Соломія почала вимагати:
— Чому ми не можемо з’їхатися? У тебе ж є ще квартира!
— Там мешканці, — збрехав він. Насправді квартира була порожньою, вони з Марією планували там ремонт. Та віддавати її під кохані зустрічі він не збирався.
— Знайми тоді нову! Ти ж мужик!
Сварки почастішали. А потім грянуло.
— Я вагітна, Вітьо, — сказала Соломія (так, саме так вона його кликала). — Ти радий?
Олег онімів. Він збирався розійтися з нею — навіть повернувся з відрядження раніше, щоб все обговорити. А тут — дитина.
— Але ж ти казала, що запобігаєш…
— Це не сто відсотків! А гадала, ти зрадієш…
Він не зрадів. Він розгубився. Але залишився. Дитина народилася — хлопчик, Тарасик. Олег допомагав: грошима, увагою, приїздив. Та Соломія хотіла більшого.
— Я втомилася бути на другому плані! Або ти говориш дружині, або я сама!
Він не встиг вирішити, як вчинити — Соломія взяла все у свої руки. За кілька днів його зустріла дружина:
— У тебе, виявляється, є дитина, і ти збираєшся одружуватися? Це правда?
— Марусю, це не так… Я все поясню…
— Я тобі одразу скажу: розлучення не дам, — спокійно, але твердо промовила вона. — Не заради якоїсь студентки я тридцять років будувала сім’ю.
Олег відчув полегшення. Не тому, що уникнув розриву, а тому, що почув — вона все ще хоче врятувати їхній дім.
— Я тебе люблю, Марусенько. Прости мене. Це було божевілля, я не знаю, що мене спонукало…
— Але дитина — він не винен, — додала вона. — Ми його заберемо. А з цією — назавжди прощаєшся. Тоді я тебе пробачу. По-справжньому.
Олег не вірив своїм вухам. Але дружина, як завжди, все прорахувала. Соломія, втомлена від немовляти, без допомоги, без підтримки, із задоволенням віддала сина, коли він запропонував їй рішення:
— Я хочу, щоб Тарасик жив з нами. Ти зможеш повернутися до навчання, до життя. Ми впораємось.
— Чудово, — байдуже відповіла вона. — Тільки без претензій потім.
Опіку оформили швидко — батько визнаний, мати не заперечує. Тарас переїхав. Марія піклувалася про нього, але стримано. Олег сподівався: час усе змінить. Минув рік.
І раптом — грім серед ясного неба.
— Я подаю на розлучення, — повідомила Марія, повернувшись з відрядження. — Я зустріла іншого. І зрозуміла, що щаслива лише з ним.
— Який ще інший?
— Євген. Він мешкає в іншому місті, але переїжджає до мене. А ти — залишишся з квартирою. Все чесно.
— Ти ж казала…
— Тоді я вірила. Але кохання не накажеш. Пробач.
Вона пішла. Залишивши йому Тараса і минуле. Він спробував повернути Соломію, але та лише розсміялася:
— Ти своє отримав, Вітьо. АВін залишився один із сином, який тепер був його єдиним світлом у темряві.
