— Рідні голодують, а ти тут квартири купуєш! — гула мати.
— Олені й Марії дістануться по двокімнатних, а Олегові — трикімнатна. Адже він обіцяв піклуватися про нас у старості, — промовив Ярослав Іванович, дивлячись у вікно, де тихо падав сніг.
Ганна Миколаївна мовчки кивнула, перегортаючи старий фотоальбом. На жовтих світлинах сміялися діти: Оленка з бантами, Олег у джинсах з діркою й маленька Марійка, вся в піску на дитячому майданчику.
Ярослав підійшов, сів поруч, поклав долоню поверх її руки. — Все по-справедливому. По совісті.
Вони не знали, що це буде їхня остання розмова. Через тиждень Ярослав Іванович тихо пішов уві сні. Просто не прокинувся.
Олена дізналася про смерть батька, коли поспішала на роботу. Мати подзвонила зі сльозами в голосі:
— Оленко… Тата немає…
Все ніби завмерло. Як це — немає? Адже нещодавно разом святкували його день народження…
На похоронах Олена трималася. Допомагала матері, обіймала Марійку, намагалася достукатися до Олега, який ходив із порожнім поглядом. Після похорон взяла все на себе — продукти, рахунки, відвідування матері.
— Олеже, скільки можна ледарювати? Тобі вже 25! — не витримувала Олена.
— Відчепись. Не вчи мене жити, — бурчав брат.
— Мама на одну пенсію живе! Марійка вчиться. А ти?
— Це моя справа, — відвертався він до стіни.
Мати мовчала. Для неї Олег завжди залишався «хлопчиком».
Через півроку Ганна Миколаївна несподівано покликала Олену на розмову.
— У Олега проблеми… Він вліз у борги. Я вирішила продати квартири… обидві.
— Які квартири?! Тато їх для нас із Марійкою копив!
— А що? Вони оформлені на мене. Ви вийдете заміж, чоловіки допоможуть. А Олег скоро одружується.
— Мамо… ти серйозно?
— Рішення прийнято, — відрізала мати.
Олена пішла в нікуди. Дощ, калюжі, листя… Сіла на лавку. Подруга Наталя прихистила її на час. Оленка жила з коробками, збираючи документи на іпотеку, слухаючи, як сусідські кішки дряпають у двері чи як о півночі реве ліфт.
Тим часом мати дзвонила:
— Олег без роботи. Їсти нема чого. Допоможи.
— Я не можу! В мене іпотека, мамо!
— Квартири купуєш, а рідні голодують?! — кричала мати.
Одного разу прийшла Марійка. Заплакана.
— Мама вимагає, щоб я кинула навчання й ішла працювати. Я так не можу.
— Переїжджай до мене, — сказала Олена.
Зняли однушку. Марійка доучилася. Пізніше вийшла заміж. Чоловік із доброї родини. Живуть разом, щасливі.
Мати на весілля не прийшла.
Потім знову почалися дзвінки:
— Олег чекає дитину. Їм важко. Пенсію йому віддам, можна я до тебе переїду?
— Ні, мамо. Я більше не беру участі в цьому.
— Значить, матір на вулицю?! — верещала вона.
Олена змінила номер. Новий дала тільки Марійці.
Минали місяці. Олена оформила іпотеку, завела рудого кота Василя. Життя налагодилося. Марійка дзвонила, приходила в гості. Потім — новина:
— Я вагітна!
Незабаром народився хлопчик — назвали Ярославом, на честь діда.
Одного разу Олена отримала лист. Почерк — мамин.
«Прости мене… Я помилилася. Вітя працює. У мене онучка. І ти була права. Усіх дітей треба любити однаково».
Олена витерла сльози. Потім сіла за стіл.
— Я напишу їй, — сказала вона Марійці. — Нехай знає: я не маю зла…
