— Рідні голодують, а ти собі квартири купуєш! — гупала мати.
— Олені й Марійці дістанеться по двокімнатній, а Олегу — трикімнатна, — промовив Ярослав Іванович, дивлячись у вікно, за яким мовчки сипав сніг. — Він же обіцяв піклуватися про нас у старості.
Ірина Михайлівна мовчки кивнула, перегортаючи старий альбом. На жовтних фото посміхалися діти: Оленка з косичками, Олег у джинсах з діркою й маленька Марійка, вся в піску на дитячому майданчику.
Ярослав підійшов, сів поруч, поклав руку поверх її долоні:
— Все чесно. За совістю.
Вони не знали, що це буде їхня остання розмова. Через тиждень Ярослав Іванович тихо пішов уві сні. Просто не прокинувся.
Олена дізналася про смерть батька, коли поспішала на роботу. Мати подзвонила, голос тремтів:
— Оленко… Тата вже немає…
Все ніби зупинилося. Як немає? Адже нещодавно святкували його день народження…
На похоронах Олена трималася. Допомагала мамі, обіймала Марійку, намагалася врезонити Олега, який блукав із порожнім поглядом. Після похорон взяла все на себе — продукти, рахунки, візити до матері.
— Олеже, скільки можна лежати? Тобі 25! — не витримувала Олена.
— Відчепись. Не вчи мене жити, — бурчав брат.
— Мама на одну пенсію живе! Марійка вчиться. А ти?
— Це моя справа, — відвертався він до стіни.
Мати мовчала. Для неї Олег завжди лишався «хлопчиком».
Через месяців Ірина Михайлівна несподівано покликала Олену поговорити.
— У Олега проблеми… Вліз у борги. Я вирішила продати квартири… обидві.
— Які квартири?! Тато їх для нас із Марійкою копив!
— А що? Вони оформлені на мене. Ви вийдете заміж, чоловіки допоможуть. А Олег скоро одружується.
— Мамо… ти серйозно?
— Рішення прийняте, — відрізала мати.
Олена пішла у нікуди. Дощ, калюжі, листя… Присіла на лавочку. Подруга Наталя прихистила її на час. Оленка жила серед коробок, збираючи документи на іпотеку, слухаючи, як у сусідів шкрябають коти чи о третій ночі реве ліфт.
Паралельно мама дзвонила:
— Олег без роботи. Їсти немає чого. Допоможи.
— Я не можу! В мене іпотека!
— Квартири купуєш, а рідні голодують?! — кричала мати.
Одного дня прийшла Марійка. У сльозах.
— Мама вимагає, щоб я кинула навчання й йшла працювати. Я не можу так…
— Переїжджай до мене, — сказала Олена.
Зняли однушку. Марійка доробила навчання. Потім вийшла заміж. Чоловік із доброї родини. Живуть разом, щасливі.
Мати на весілля не прийшла.
Потім знову почалися дзвінки:
— Олег чекає дитину. Їм тяжко. Пенсію йому віддам, можна я до тебе переїду?
— Ні, мамо. Я більше не беру участь у цьому.
— Значить, матір на вулицю?! — верещала вона.
Олена змінила номер. Новий дала лише Марійці.
Минали місяці. Олена оформила іпотеку, завела рудого кота. Життя налагодилося. Марійка дзвонила, приходила в гості. Потім — новина:
— Я вагітна!
Незабаром народився хлопчик — назвали Ярославом, на честь діда.
Одного разу Олена отримала лист. Почерк — мамин.
«Пробач мене… Я помилилася. Вітя працює. У мене онука. І ти була права. Усі дитини треба любити однаково».
Олена витерла сльози. Потім сіла за стіл.
— Я напишу їй, — сказала вона Марійці. — Хай знає: я не зла.
