Скарб під чужим дахом: золото, хитрість і… почуття

**Щоденник**

Коли приїхав до діда Івана в село, планував відпочити від міського галасу та звіритися з природою. Але цього разу в моєму рюкзаці лежав не тільки одяг, а й справжній металодетектор. Дід, стоячи на порозі, примружив очі, спостерігаючи, як я розправляю дивний прилад, і нарешті не витримав:

— Це що таке ти тут розгорнув, Тарасе? На риболовлю збірався?

— Діду, це не вудка. Це металодетектор, майже професійний. Читав у мережі, що тут колись ховали золото. Хочу спробувати знайти.

Старий усміхнувся, задумливо глянув у бік поля за городом і повільно проказав:

— Цю казку ще від мого батька чув… Мабуть, навіть знаю, де те золото може бути. Але біда — на тому місці тепер хатина стоїть.

Я аж підскочив від нетерплячки:

— То що, можеш домовитися, щоб мене туди пустили?

Дід плечима знизав і хитренько прижмурився:

— Можу. Та не думаю, що дозволять копати. Навіть якщо щось знайдеш — по закону все їм належатиме. Бо то їхня земля. Але якщо хочеш спробувати, можна й по-іншому…

Я насупився:

— Як це «по-іншому»?

— Там, у тій хаті, недавно донька приїхала з міста. Дівчина розумна, гарна… І скромна, не зіпсована. Ось тобі й справжній скарб.

— Діду, ну годі! Я не за дівчатами приїхав. За кладом.

— А хто каже, що не за кладом? — засміявся дід. — Тільки скарб у кожного свій. Познайомишся з нею, розповіси про свою ідею — може, вона батьків умовить дозволити тобі пройтись по подвір’ю. А якщо знайдеш — ще й у долю візьмуть.

Я задумався, але азарт у очах не згасав:

— Ти точно впевнений, що клад там?

— Впевнений, як у своїй пам’яті. Батько розповідав, що сто років тому, під час революції, один чиновник тікав із золотом. Половину села перекопали, але так і не знайшли. Потім хату збудували — і слід загубився.

— І ти все життя знав і не шукав?

— Як шукати? Увесь город перекопувати? Приладу такого, як у тебе, теж не було. А от тепер ти приїхав…

— Гаразд. Але як мені із тією дівчиною заговорити?

— Це вже не до мене, а до долі. Підемо, ніби випадково повз проходимо. Я розмову про попелицю заведу — глянь, як яблуні обгризла. А ти підхватиш, познайомишся. Ну, хлопцем будь!

Я ще трохи вагався, але погодився. За десять хвилин ми стояли біля калітки старої хати. Дід завів розмову з господарем, а я зустрівся поглядом із дівчиною, що вийшла у двір. Оксана. Темне волосся, карі очі й легка, щира посмішка. Наче забув, навіщо прийшов.

Ми розговорилися. Потім пішли разом до ставка, а вона запропонувала допомогти з новим навісом для винограду. Металодетектор так і лишився в коробці. Кожен вечір я повертався до діда лише переночувати. Не згадував ні про золото, ні про прилад. Скарби стали неважливими.

За тиждень збирався їхати. Дід сидів на лавці, попиваючи люльку, й усміхався:

— Ну що, скарб знайшов?

Я подивився на небо, де сходили сутінки, і посміхнувся:

— Знайшов, діду. Тільки не той, що шукав.

— А я ж казав… Справжнє золото — не в землі. Воно — у людях.

І металодетектор лишився в селі — у коморі, під рядном. А Оксана — у серці Тараса.

Оцініть статтю
Та невже
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Скарб під чужим дахом: золото, хитрість і… почуття
Та невже
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.