**Щоденник**
Коли приїхав до діда Івана в село, планував відпочити від міського галасу та звіритися з природою. Але цього разу в моєму рюкзаці лежав не тільки одяг, а й справжній металодетектор. Дід, стоячи на порозі, примружив очі, спостерігаючи, як я розправляю дивний прилад, і нарешті не витримав:
— Це що таке ти тут розгорнув, Тарасе? На риболовлю збірався?
— Діду, це не вудка. Це металодетектор, майже професійний. Читав у мережі, що тут колись ховали золото. Хочу спробувати знайти.
Старий усміхнувся, задумливо глянув у бік поля за городом і повільно проказав:
— Цю казку ще від мого батька чув… Мабуть, навіть знаю, де те золото може бути. Але біда — на тому місці тепер хатина стоїть.
Я аж підскочив від нетерплячки:
— То що, можеш домовитися, щоб мене туди пустили?
Дід плечима знизав і хитренько прижмурився:
— Можу. Та не думаю, що дозволять копати. Навіть якщо щось знайдеш — по закону все їм належатиме. Бо то їхня земля. Але якщо хочеш спробувати, можна й по-іншому…
Я насупився:
— Як це «по-іншому»?
— Там, у тій хаті, недавно донька приїхала з міста. Дівчина розумна, гарна… І скромна, не зіпсована. Ось тобі й справжній скарб.
— Діду, ну годі! Я не за дівчатами приїхав. За кладом.
— А хто каже, що не за кладом? — засміявся дід. — Тільки скарб у кожного свій. Познайомишся з нею, розповіси про свою ідею — може, вона батьків умовить дозволити тобі пройтись по подвір’ю. А якщо знайдеш — ще й у долю візьмуть.
Я задумався, але азарт у очах не згасав:
— Ти точно впевнений, що клад там?
— Впевнений, як у своїй пам’яті. Батько розповідав, що сто років тому, під час революції, один чиновник тікав із золотом. Половину села перекопали, але так і не знайшли. Потім хату збудували — і слід загубився.
— І ти все життя знав і не шукав?
— Як шукати? Увесь город перекопувати? Приладу такого, як у тебе, теж не було. А от тепер ти приїхав…
— Гаразд. Але як мені із тією дівчиною заговорити?
— Це вже не до мене, а до долі. Підемо, ніби випадково повз проходимо. Я розмову про попелицю заведу — глянь, як яблуні обгризла. А ти підхватиш, познайомишся. Ну, хлопцем будь!
Я ще трохи вагався, але погодився. За десять хвилин ми стояли біля калітки старої хати. Дід завів розмову з господарем, а я зустрівся поглядом із дівчиною, що вийшла у двір. Оксана. Темне волосся, карі очі й легка, щира посмішка. Наче забув, навіщо прийшов.
Ми розговорилися. Потім пішли разом до ставка, а вона запропонувала допомогти з новим навісом для винограду. Металодетектор так і лишився в коробці. Кожен вечір я повертався до діда лише переночувати. Не згадував ні про золото, ні про прилад. Скарби стали неважливими.
За тиждень збирався їхати. Дід сидів на лавці, попиваючи люльку, й усміхався:
— Ну що, скарб знайшов?
Я подивився на небо, де сходили сутінки, і посміхнувся:
— Знайшов, діду. Тільки не той, що шукав.
— А я ж казав… Справжнє золото — не в землі. Воно — у людях.
І металодетектор лишився в селі — у коморі, під рядном. А Оксана — у серці Тараса.
