Тяжка рішення. Повернення
— Хочеш — лети, — промовив Олексій, ставлячи чашку у мийку. Голос його був рівним, майже байдужим. — Тільки не чекай від мене підтримки. Ні моральної, ні фізичної.
— Я й не чекаю, — тихо відповіла Оксана, не подивившись на нього.
— Потім не кажи, що даремно поїхала.
— Може, і скажу. А може, й ні. Головне — не шкодувати, що не спробувала.
Вона все ж таки поїхала.
Рейс із пересадкою затримали, а сполучний літак вилетів, навіть не помітивши її запізнення. Сім годин нудного очікування в задушливому аеропорту, пластмасовий сендвіч і сумка на плечі замість валізи — сукня залишилася у багажному відділі іншого континенту.
У готелі сказали, що бронювання «не підтвердилося». Хлопець на ресепшені пояснював це з посмішкою, ніби йшлося про щось незначне:
— Вибачте, пані, у нас усе зайнято. Можу запропонувати список найближчих мотелів.
— Дякую, — сухо кинула Оксана. — Саме списку життєвих невдач мені зараз і не вистачало.
Вона сіла в кафе за рогом, замовила каву й, дивлячись у екран телефону, гортала контакти. Палець зупинився на імені: Ірина Шевченко. Університетська подруга, з якою разом вчилися у Харкові. Потім листування, рідкісні лайки… і тиша.
“Може, ризикнути?” — подумала Оксана і написала коротке повідомлення.
Відповідь надійшла за три хвилини:
«Звісно, приїжджай! У нас є гостьова кімната. А сукню підберемо, не проблема. Правда, ти, мабуть, стрункіша — візьмемо із запасом. Як же давно ти зникла!»
Вранці вони вже їхали вулицями передмістя Києва. Оксана відчувала, як із кожним поворотом машина забирає її все глибше у минуле, яке вже давно померло. Ірина за цей час сильно змінилася — доглянута, впевнена, але все така ж добра, без натяку на зарозумілість. Дала адресу клубу, критично оглянула Оксану, уклала волосся, збризнула лаком, вручила брукву:
— Ідеш туди не як тінь минулого, а як жінка, яка знає собі ціну. Вони всі там — з однаковими обличчями й губами. Але не в усіх є душа. Тримайся, Оксано.
Свято було пафосним.
Намети, доглянені газони, офіціанти з шампанським, жінки у сукнях від дизайнерів — ніби виліплені з одного кліше. Усе дороге, вибагливе й… чуже. Родинних облич Оксана не побачила. Лише нові — засмаглі, підтягнуті, самовпевнені.
Славко з’явився першим. Трохи постаршав, але все такий самий. Підійшов, провинувато посміхнувся, обійняв, прошепотів:
— Я радий, що ти приїхала. Вибач, я не сказав Іринці. Хотів, щоб вона просто побачила…
Оксана не відповіла. Їй і так усе стало зрозуміло.
Іринка підійшла трохи пізніше. Не сама — з цілою свитою. Сукня дизайнерська, обличчя ідеально виліплене, погляд — скляний.
— Оксана? Яка несподіванка, — промовила вона з оскалом, що вдавав посмішку. — Ти… тут?
— Я — це я. А тут — це просто місце, — рівно відповіла Оксана. — Вітаю з ювілеєм.
— Дякую. Сподіваюся, дорога не надто втомила?
— Трохи. Але Ірина Шевченко допомогла. Кумедно, як міцно тримаються старі зв’язки, навіть через роки.
— Ірина? Ну так… Вона нас дуже виручила, коли ми переїжджали. У неї, кажуть, непоганий смак. Це не її сукня?
— Воно зручне. І сидить краще, ніж деякі спогади.
Іринка на мить розгубилася.
— Ну що ж… Сподіваюся, тобі сподобається вечір.
— Він уже мені подобається. Дякую за запрошення.
— Я… не запрошувала.
— Але ж і не виганяєш, — із м’якою напівусмішкою відповіла Оксана.
Пізніше, коли один із гостей раптом осів на стільчику й почав синіти, зал охопила паніка.
— Він задихається! — скрикнула жінка у леопардовому. — Хтось, викличте швидку!
— Я лікар, — спокійно сказала Оксана, вже стоячи поруч. Без істерик, без метушні, чітко. Огляд, пульс, підкладена сумка під голову, розстібнутий комір. Вона діяла, ніби робила це щодня. І робила.
Швидка приїхала за п’ятнадцять хвилин. За цей час ні Іринка, ні хтось із її оточення навіть не підійшли.
Вранці Оксана прокинулася у кімнаті в Ірини. Сукня була акуратно складена на кріслі, на столі — кава й записка:
«Ти все зробила правильно. Якщо захочеш ще раз зникнути у цьому місті — телефонуй. Кімната твоя».
В аеропорту вона відчувала легкість.
Не тому, що все закінчилося.
А тому, що все нарешті знайшло своє місце.
Ця дружба померла давно. Просто похорони затяглися. Тепер вони відбулися. Без квітів. Без сліз. Але з прощанням.
Олексій чекав її біля виходу. Його кудлатий пес Тарас ледь не збив її з ніг від радості.
— Ну що, як пройшло? — запитав він.
— Закрила гештальт.
— З тріском?
— ТНі, без тріску — просто зрозуміла, що вже нічого не варто цих емоцій.
