Одна сковідка на двох
Буває, люди просто перестають сваритися. І це не про мирення. Це про кінець. Тарас та Марічка прожили разом двадцять років. Не вічність, але й не тиждень. Спочатку — кохання, потім діти, потім нескінченні клопоти. А далі — втома. Від себе, одне одного.
Спершу ще намагалися. Сварилися, мирилися, групали дверима, силкувалися зрозуміти, пробачити, повернутися. А потім настала тиша. Глуха, непробивна. Вони перестали спати в одному ліжку. Розійшлись по кімнатах. Ніби й не вороги, але вже й не рідні. Просто двоє людей, які випадково опинилися в одній хаті. І найстрашніше — вони почали їсти окремо. В нього — своя їжа. В неї — своя. Свої полиці, свої тарілки. Своє життя. І це був кінець. Такий, який ніхто не оголошує.
Про розлучення ніхто не говорив. Навіщо? Все й так було зрозуміло. Тарас познайомився з жінкою в санаторії. Став їздити туди сам, без Марічки. Жінка, Настя, виявилася уважною, лагідною, терплячою. Писала йому листи, питала, як справи, ділилася рецептами. Марічка нікого не зустріла. Її самотність була мовчазною та тугою, як вузол. Але вона не скаржилася. Просто жила. Ніби чекала, що це пройде.
Ранок був звичайний. Кухня залита жовтим світлом, у повітрі — запах дешевого олія. Марічка стояла біля плити. На плиті — крихітна сковідка. На ній — одне яєчко. Не омлет. Не сніданок на двох. Просто — яєчко. Маленьке, як і сама сковідка. Маленьке, як і сама Марічка. Халат на ній старий, волосся — у куражистій хімії. Вона тримала лопатку й навіть не дивилася на сковороду. Просто стояла.
Тарас зайшов на кухню. Мовчки. Поставив чайник, хотів налити собі чаю. Все вже було вирішено. Він піде. Незабаром. Просто треба зібрати речі. Але в цю мить вона обернулася. Подивилася на нього з такою беззахисною провиною, що він ледве не переступив.
— Скільчиш яєчко? — тихо спитала вона і простягнула крихітну сковідку.
Його ніби стіною вдарило. Все згадалося. Гуртожиток. Один матрац. Одна склянка. Одна виделка на двох. І та сама дівчина в халаті, тільки тоді — смішлива, зухвала, з чубчиком, як у поні. Вона підморгувала й казала: «У нас навіть яєчко — спільне».
Він опустив сковороду. Обійняв її. Пригорнув до себе, як того першого разу. І почав щось говорити. Нескладно, дурнувато. Що був дурнем. Що заплутався. Що забув, що вона — його. Що все, що здавалося сірим, насправді було важливим. Може, він і плакав. Вона не бачила — адже вона маленька, а він — високий.
На плиті все ще лежало яєчко. Жовток — як золота гудзина. Як знак. Як порятунок.
Потім він залишився. Вони почали їсти разом. Мовчали увечері. А потім — розмовляти. Помалу. Обережно. І не одразу — знову сміятися.
…Кохання не завжди голосне. Іноді воно живе в тиші. В одній сковідці. У питанні: «Скільчиш яєчко?» Бо якщо тобі його пропонують — значить, ти ще потрібен.
