Свекруха ридала навзрид прямо на весіллі. І лише вона знала, чому.
Юрба гостей весело скандувала «Гірко!», плескали в долоні, у келихах шуміло шампанське, а молодий сором’язливо цілував наречену в щоку. Потім, немов за сценарієм, вони сховалися під фатою та зіграли пристрасний поцілунок — надуманий, ніяковий, майже як у спектаклі. Я бачила все. Між ними не було тої іскри, що народжує справжню близькість. Вони перешіптувались, сміялись — наче грали у чужому весіллі.
Моя близька подруга Марія видавала заміж єдину доньку — Соломію. Вона метушилась, хвилювалась, що дві хвилини витирала долоні об сукню. Коли гості розсілися за столами, вона, насупившись, потягнула мене за руку:
— Подивись, як себе поводить сваха. Немов не весілля в сина, а похорон.
Я озирнулась. Раніше матір молодого я не бачила й навіть не знала, хто це серед гостей. Лише коли Марія показала на жінку в сірій сукні зі сріблястими вставками, я зрозуміла — це вона. Вона справді сиділа в кутку за далеким столиком, з похмурим обличчям, наче її щойно зрадили. Схиливши голову, вона витирала очі хусткою. Її губи тремтіли, а в кожному зітханні було стільки болю, що й у мені все стислося.
— Може, погано почувається? — припустила я, намагаючись бути ввічливою.
— Ну яка там хвороба! — махнула рукою Марія. — Вона за свою квартиру переживає! Боїться, що тепер невістка з дитиною на неї «сістиме». В сина трешка від бабусі залишилась, тепер вона думає, що моя Соломія вчепиться в неї мертвою хваткою.
— Ну ти й накручуєш. Ще не одружились, а ти вже метри ділиш, — пожартувала я, але напруга не відпускала.
Я мимоволі продовжувала спостерігати за тією жінкою. Поки гості їли, сміялись, вітали молодят — вона не доторкнулась ні до салату, ні до вина. Не піднімала очі. Навіть на сина, який цього вечора мав бути центром її світу, не дивилась.
Коли в залі знову залунали: «Гірко!», свекруха різко відвернулась до вікна, стиснула зуби так, що її губи побіліли. Я не витримала й тихо підійшла до неї.
— Вибачте, ви… схоже, дуже засмучені. Все гаразд?
Жінка підвела на мене погляд. У ньому грали сльози, але не слабкості — а болю, справжнього, пережитого.
— Я не можу прикидатись, — прошепотіла вона. — Пробачте, але все це — лише вистава. Мій син… він не кохає цю дівчину. Соломія гарна, добра. Вона щаслива, не бачить очевидного. А він… він одружується назло своїй колишній.
Я остовпіла. Не чекала такого зізнання.
— Невже… Ви впевнені?
— Він сам мені сказав. Хотів показати тій колишній, який він «щасливий». Я його благала, кричала, просила цього не робити. А він — упертий. Думає, що біль можна заглушити, завдаючи його іншим. А я дивлюсь на цю дівчину — у неї очі горять, вона всім серцем вірить у кохання. А він… він мститься. І мені від цього нудно.
— Та може, все зміниться? Люди ж звикають, почуття народжуються…
— Хотілося б у це вірити… — сумно сказала вона, — але сумління не дозволяє. Мені її шкода. Дуже шкода. А син… Син став чужим.
Я мовчки повернулась до свого столика. Марії нічого не сказала. Але через кілька днір вона сама подзвонила мені.
— Соломія повернулась. Речі забрала, нічого не пояснює. Ні сліз, ні крику — мовчить, як риба. Я не розумію, що сталося. Усе ж було так добре!
— Чекай, я приїду, — коротко сказала я й поклала слухавку.
Я їхала до неї, стискуючи кермо аж до білих кісточок. Мені було нестерпно боляче за Соломію. Але ще більше — за ту свекруху. За жінку, яка розуміла, що її син руйнує чиєсь життя, і нічого не могла зробити. Марія й Соломія, рано чи пізно, забудуть. Переживуть. Знайдуть інших, навчаться знову вірити.
А ось вона… Вона пам’ятатиме завжди. День, коли її син грав почуттями, ніби маскою. День, коли він одружився — не з кохання, а з помсти. І день, коли вона єдина з усіх не аплодувала. Бо не могла. Бо знала правду.
Найгірша кара для матері — бачити, як її дитина робить боляче іншим. Бо це означає, що вона не змогла його врятувати.
