Снігова завірюха була жахливою. Дороги замело — ні пройти, ні проїхати. Двері під’їзду не відчинити: засипані снігом по саму ручку, навіть розкопати не вийде. Місто не північне, будинки не розраховані на такі витівки природи. Справжнє лихо, без жартів.
Тієї ночі у Софії вмирав батько.
Інсульт. Жодної «швидкої», жодних рятувальників. Лише вона, молодий лікар-невролог, та невеликий запас ліків і інструментів вдома.
Батько впав на кухні, ставлячи чайник. Софія не бачила, як сталося, але визначити інсульт — це завдання для першокурсника. Їй було легко впізнати апоплексію і зрозуміти: без лікарні батько до ранку не дотягне.
Вона дзвонила всім — в поліцію, в МНС. Відповідь одна: «Ваш виклик прийнято. Як тільки з’явиться можливість, до вас виїдуть».
Ніхто не прийде. Але вона не пробачила б собі, якби не спробувала все. Вона довго й важко тягла батька на ліжко, а він лише стогнав, повністю паралізований. Антикоагулянти не можна. Значить, аспірин, потім преднізолон внутрішньовенно, від набряку мозку. Тиск занизький — бісопролол не потрібен.
Залишалося чекати. Софія діяла, як автомат. За інструкціями, за підручником. Жодних емоцій — лише внутрішня порожнеча.
А потім ще й світло вимкнули. У квартирі стало темно й тісно. Ніби меблі розбухли вдвічі, повітря згусло, як сироп, а звуки різко залунали. Батько дихав. Хрипко, але рівно. Без стогонів — це вже добре. А сама Софія, здавалося, взагалі не дихала.
— Швидше б уже ранок, — прошепотіла вона, просто щоб почути власний голос, щоб переконатися, що ще жива.
І саме в цю мить у двері гучно застукали.
Софія одночасно злякалася й зраділа. Прийшла допомога — більше стукати нікому! Вона метнулася до дверей, ударившись об усі кути на шляху. Знайшла замок, відчинила. У очі вдарив яскравий світ ліхтаря.
— Привіт, — почувся з того боку огидно знайомий чоловічий голос.
Це був просто сусід. Огидний тип на ім’я Олесь, який страждав на дитячий інфантилізм. Вона його терпіти не могла. Сорокарічний чоловік поводився, як підліток, якого відпустили з батьківської опіки. Він міг півроку не стригтися, а потім обголитися під ірокеза й пофарбувати волосся в яскраво-зелений, міг битися з дільничним, творити сотні безглуздостей. Він міг ніде не працювати. І при цьому — жити.
Для неї, яка провела дитинство і юність за конспектами і малюнками кісток та органів, його життєве кредо було образливим. Такі, як він, не мали права жити в нормальному суспільстві.
Софія хотіла захлопнути двері, але Олесь безцеремонно вставив ногу в прохід. Це була відверта нахабність, майже злочин.
— У вас все добре? — спитав він.
— Забери ногу, — різко сказала вона.
Вона його боялася й завжди уникала будь-яких контактів.
— Гаразд, — він справді прибрав ногу й опустив ліхтар. — Просто подумав, що вам може знадобитися допомога.
— Не від вас.
— Значить, все ж таки потрібна, — проявив прозорливість Олесь. — У вас є вода? Запаслися?
— Боже, так у чайнику! А ні — так з крана наберемо! — обурилася вона і знову спробувала зачинити двері.
Нахаба! Але цього разу Олесь не вставив ногу. Він поставив на поріг п’ятилітрову пляшку води. А потім пішов у свою квартиру. Яка була за стіною. За стіною, яка не захищала від його п’яних криків, від гитарних акордів і безталанних спроб грати на губній гармошці.
— Некерований йолоп, — пробурчала Софія.
А потім замислилася. І прокралася на кухню. Так і є — крани заскиглили порожніми трубами. П’ятилітрова пляшка так і залишилася стояти на межі її квартири й зовнішнього світу.
А потім Олесь приніс пачку батарейок і ліхтар. Про що вона, лікар, взагалі не подумала. Хоча це вона мала б рятувати оточуючих, хоча б у межах під’їзду.
— Мені хочеться вас послати, — зізналася Софія, коли він передав їй заряджений ліхтар.
— Сил— Сміливо, — знизав плечима Олесь, — але спершу скажіть: як ваш батько?
