Коло четвертої ранку за будинками почав гавкати собака. До п’ятої його лай став ще голоснішим. Люди прокидалися на роботу, роздратовано слухаючи ці істеричні звуки. Близько п’ятої з півгодиною з дворів потягнулися мешканці, що йшли на свої справи.
Першими, хто вийшов за ворота, були чоловік і жінка — мабуть, подружжя. Вони вирішили дізнатися, що це за пес так голосить усю ніч. Пройшовши трохи убік гаражів, вони побачили його. Він не переставав гавкати, повернувшись мордою до будинків, а за ним на землі лежала людина. Подружжя кинулося до собаки. Було ясно — він кликав на допомогу.
Але чим ближче вони підходили, тим агресивнішим ставав лай. Це була вівчарка — серйозна тварина. Безпечно підступити не виходило. Жінка запропонувала викликати швидку.
Медики приїхали швидко. Вони під’їхали ближче, двоє з бригади вийшли з машини. Жінка встигла попередити, що біля потерпілого сидить пес, який не підпускає. Коли лікарі рушили до людини, вона знову нагадала про це. Та дивно — вівчарка раптом замовкла, побачивши швидку. Вона підійшла до господаря і сіла поруч.
Двоє медиків обережно наблизилися. Собака сиділа нерухомо.
— Що робитимемо?
— Схоже, розумна, підпустила. Я підійду. Якщо що — обприскаємо з балончика.
Лікар поставив аптечку, присів біля чоловіка, поглядаючи на пса. Вівчарка мовчки спостерігала.
У потерпілого був пульс, але слабкий. Чоловік, років 35, втратив багато крові — рана в живіт. Один із медиків швидко перев’язав поранення, інший зробив уколи. Собака продовжувала уважно дивитися.
До цього часу вже зібралася юрба цікавих, але всі стояли за десять кроків. Ніхто не наважувався підійти ближче.
Один із лікарів приніс ноші. Вони обережно поклали чоловіка, завантажили в машину. Забрати собаку було неможливо. Вона дивилася на них, вони — на неї. Але інструкції… Та й що далі?
Швидка повільно їхала по нерівній дорозі. Вівчарка бігла поруч…
До лікарні було недалеко. Весь шлях пес то відставав, то наздоганяв машину. Біля шлагбауму швидка зупинилася. Охоронці підняли перешкоду, і машина заїхала на територію. Водій сказав одному з них:
— У нас чоловік з пораненням. Це його собака.
— Зрозумів, але що я можу зробити? — Охоронець глянув на пса і різко свиснув: — Стоять! Фу! Не можна! Сидіть!
Ці команди трохи збентежили вівчарку. Але вона зупинилася, сіла перед шлагбаумом і лише очима провела машину.
Просидівши годину в очікуванні, пес ліг ближче до краю паркану, щоб не заважати авто. Спочатку охоронці стежили, щоб він не прокрався всередину. Але потім, переконавшись, що він просто чекає, лише час від часу поглядали в його бік.
— Що робитимемо?
— Нічого. А що пропонуєш?
— Він же скільки тут лежатиме?
— Хто його знає? Може, полежить і піде.
— Ні… Розумний, мабуть. Невже чекатиме?
— А скільки? Якщо там погано — то й не дочекається.
— От лихо… Може, годувати його?
— Ага! Пригодуй тут, а потім тебе звільнять.
— Та що ж робити?
— Нічого. Дивитимемося. Може, сам піде. А якщо ні — тоді й вирішимо.
___________________________
Настав ранок. Вівчарка так і лежала біля в’їзду. Охоронці мали змінитися. Тим, хто прийшов, розповіли ситуацію. Один із чергових сказав:
— Я піду, дізнаюся, як там із чоловіком. І поясню, щоб випадково не викликали відлов. А то…
Хай на камерах подивляться… Може, принесу йому їсти…
— Не годують тут!
— Ну так, нехай здохне під парканом!
Собака уважно спостерігала за людьми, що обговорювали його.
Минуло сорок хвилин. Охоронець повернувся.
— Ну що? Як там із чоловіком?
— Прооперували. У реанімації. Кажуть, стабільно. Ось, у їдальні взяв залишки… — Він приніс у пластиковій мисці котлету, ковбасу, а в глибшій — воду.
— Але тут годувати не можна… Іди сюди, — покликав він пса, ставлячи миски під дерево біля дороги.
Вівчарка не рухалася, лише пильно дивилася на нього.
— Іди, їж. Хоч води попий. Бери! Можна! — чоловік намагався згадати команди.
Пес підвівся, але не йшов. Було видно — він думав. Дивився на людину, на миски, на шлагбаум. І знову сів.
— Ну, як хочеш, — охоронець відійшов.
Собака повільно підвелася і підійшла до миски. Понюхала, жадібно почала пити воду.
_____________________________
Минув тиждень. Господаря цієї розумної собаки вже два дні як перевели в палату. Він поступово одужував. Запитати про пса було ні в кого — і від цього було сумно.
Вони жили удвох після того, як він звільнився зі служби через поранення. Служили разом, разом пішли на цивільку. Він дуже сподівався, що така розумна тварина не пропаде.
Тим часом вівчарка перемістилася від паркану до дерев. Звідти було так же добре виВін побачив, як охоронець виходить із лікарні, і відчув — щось відбувається, бо той ніс у руках щось знайоме.
