Коли родичі стукаються у двері: історія про спадщину, яка не ділиться на трьох
Ярко увійшов у кімнату, де дружина дивилася серіал, і спокійно промовив:
— Дзвонив брат. Каже, що вони з Маріанною хочуть у суботу приїхати. Потрібно поговорити.
— Чудово! Ти ж знаєш, я завжди рада гостям, — посміхнулась Оксана.
— Але він додав, що розмова буде серйозна, — сказав Ярко й якось тривожно подивився на дружину. — Без дружин, лише удвох.
— А ти не здогадуєшся, про що йтиметься? — Оксана напрузилась.
Ярко замовк, опустив очі… І тут зрозумів: усе через спадщину.
Два місяці тому Ярко та Оксана оформили права на спадок. Тітка Людмила, старша сестра їхньої матері, не мала дітей і прожила життя самотньою, але сильною жінкою. Коли здоров’я почало підводити, вона кликала на допомогу небожів. Лише Ярко і Оксана доглядали за нею — возили по лікарях, купували продукти, оплачували сидінку, везли до санаторію. Інші родичі — хіба що листівку на свята надсилали.
Не дивно, що тітка Людмила залишила усе їм: і двокімнатну квартиру в центрі міста, і затишну дачу на околиці.
Субота. Маріанна та Богдан приїхали вчасно. Без посмішок, без зайвих слів. Сіли у вітальні й одразу почали:
— Гаразд, тітка відписала вам квартиру. Але дача — це вже занадто, — почав Богдан.
— Ми за нею доглядали! — додала Маріанна. — Косили траву, поливали клумби. Ми з дітьми там літо проводили.
— А тітку хоч раз вивозили? — спокійно запитала Оксана. — Хоч раз виконали її прохання? Вона ж благала відвезти її на дачу, подихати свіжим повітрям…
— Ну, у нас свої клопоти. Діти, робота… — пробурчала Маріанна.
— Ось саме тому тітка все й вирішила по-своєму, — тихо сказав Ярко.
— Ви її просто обдурили! — не витримав Богдан. — Ти що, не чоловік, якщо з родичами не можеш поділитися?!
— А ти чоловік, коли за стару халупу б’єшся? — спокійно, але різко відповів брат.
Гості пішли злими. Але наступного ранку дзвонив телефон.
— Ярко, ти що, замки на дачі змінив? — люто кричав Богдан. — Ми з Володимиром приїхали за своїми речами, а потрапити не можемо!
— Змінив. Бо не попередили. Приїжджайте наступної суботи — будемо прибирати. Заберете своє, — відповів Ярко і поклав трубку.
— Ти як знала? — здивувався він, обернувшись до дружини.
— А ти своїх родичів не знав? Якби не змінив замки, вони б і меблі вивезли. Не сумнівайся.
За місяць вони продали і дачу, і свою трикімнатну квартиру. Купили просторе житло біля моря — в Одесі. Затишний двір, школа поруч, роботу знайшли швидко: Ярко влаштувався в порт, Оксана — у початкову школу.
А донька — Соломія — залишилася жити у тітчиній квартирі, навчаючись у університеті.
Здавалося б, життя налагодилося. Але з того часу почався шквал дзвінків.
— Дачі в нас більше немає, — казала Маріанна по телефону. — Тому ми всією родиною до вас. На початку липня. І Оленчину онучку з собою візьмемо!
— А ви бронюйте готель, — спокійно відповів Ярко. — Ми тут живемо, а не відпочиваємо. І гостей не чекаємо.
— А твоя теща з тестем у вересні в вас жили! — обурювалася Маріанна.
— Бо то батьки моєї дружини. Наших теж прихистили б, якби були живі. А для всієї вашої юрми у нас умов немає.
— Ви егоїсти! — кинула вона. — Пам’ятай, брате, раптом тобі допомога знадобиться. А родичів — нема!
— За цей рік стільки родичів знайшлося — ніби грибів після дощу. Причому згадують про нас лише з травня по вересень. Тож не бійся, родичів нам вистачить, — усміхнувся Ярко.
І поклав трубку.
Життєва мудрість: справжні родичі — це не ті, хто з’являється лише тоді, коли щось потрібно. А ті, хто поруч і в радості, і в біді.
