Одна сковорідка на двох
Інколи люди перестають сваритися. І це вже не про мир. Це про кінець. Василь і Марічка прожили разом двадцять років. Не вічність, але й не мить. Спочатку — кохання, потім діти, потім нескінченні клопоти. А потім — втома. І від себе, і одне від одного.
Спершу вони ще намагалися. Сварилися, мирилися, гримали дверима, силкувалися зрозуміти, пробачити, повернутися. Але потім настала тиша. Глуха, непробивна. Вони перестали спати в одному ліжку. Розійшлися по кімнатах. Ніби й не вороги, але вже й не рідні. Просто двоє людей, які випадково опинилися в одній хаті. І найстрашніше — вони почали їсти окремо. В нього — своя їжа. В неї — своя. Свої полиці, свої тарілки. Своє життя. Це і був кінець. Такий, про який не оголошують.
Про розлучення ніхто не говорив. Навіщо? Все і так було зрозуміло. Василь познайомився з жінкою в санаторії. Він почав їздити туди сам, без Марічки. Жінка, Оксана, виявилася уважною, спокійною, терплячою. Вона писала йому листи, питала, як справи, ділилася рецептами. Марічка нікого не зустріла. Її самотність була німою і тугою, мов вузол. Але вона не скаржилася. Вона просто жила. Наче чекала, що це минує.
Ранок був звичайний. Кухня залита жовтим світлом, у повітрі пахне дешевою олією. Марічка стояла біля плити. На плиті — крихітна сковорідка. На ній — одне яєчко. Не омлет. Не сніданок на двох. Просто — яєчко. Маленьке, як і сама сковорідка. Маленьке, як і сама Марічка. Халат на ній старий, волосся — у негарній хімії. Вона тримала лопатку і навіть не дивилася на сковорідку. Просто стояла.
Василь зайшов на кухню. Мовчки. Поставив чайник, хотів налити собі чаю. Все всередині вже було вирішено. Він піде. Скоро. Просто треба зібрати речі. Але в цю мить вона обернулася. Подивилася на нього з такою беззахисною провиною, що він ледь не спіткнувся.
— Будєш яєчко? — тихо запитала вона і простягнула крихітну сковорідку.
Ніби в стіну врізався. ВсеВін взяв сковорідку, немов ключ від давно забутого дому, і в цю мить зрозумів — іншого шляху в нього немає.
